Душевные и теплые истории о Добре.
В течении трех месяцев мы, Алина Ущека и Виктория Шифер, брали интервью у 25 людей, фотографировали, создавали эко дизайн уникального набора
в котором сейчас вы найдете 25 коротких историй из реальной жизни, которые рассказывают про искреннюю и безусловную помощь различных людей из Констанца, Германии, Швейцарии, оказанную украинским беженцам, нашедшим пристанище в Констанце.
Мы хотим показать, что люди, независимо от возраста, национальности, языка, цвета кожи, религии и социального статуса, оказывают поддержку друг другу, особенно в трудную минуту и проявляют солидарность и сопереживание.
С помощью нашего проекта мы надеемся внести свой вклад в дальнейшую взаимоподдержку, лучшее понимание между собой людей и устойчивую интеграцию.
Добро еще есть в Мире.
Каждое наше интервью с участником было наполнено яркой, доброжелательной, светлой атмосферой. Надеюсь, это возможно будет прочувствовать через текст.
1. АЛИНА УЩЕКА
Photo: Denali, Alaska, USA, 2017.
1 Первая История:
Alina Ushcheka / Алина Ущека
Вікторія про Аліну:
З Аліною ми познайомились у Констанці.
Аліна надихнула мене видати цей адвент-календар у
друкованому варіанті.
Спільна робота над цим проектом сприяла зародженню та
зміцненню нашої з Аліною дружби.
Для мене Аліна - моє альтер-его, моя споріднена душа, цінна співрозмовниця, яка часто,
сама того неусвідомлюючи, дуже підтримує мене на шляху до себе.
Аліна розповідає свою історію про Добро:
Моя волонтерська допомога біженцям у Львові
Когда я была во Львове, я решила помогать, потому что я видела, какая происходит паника и этот поток шокированных людей, началась невероятнейшая миграция беженцев внутри страны и во Львове просто не было мест, где люди могли бы остановиться на ночлег. У меня было решение, что я буду оставаться в Украине и волонтерить.
Людям действительно было важно хотя бы на ночь где-то остановиться, почувствовать заботу и уют. Я понимала их состояние, опять же, исходя из своего того опыта, даже не
смотря на то, что я была далеко, но я понимала, что значит,
когда тебя война выдергивает из дома. Меня война тогда
поставила перед фактом, что у меня больше нет дома.
И в феврале, у нас был дом в аренде (во Львове),
поэтому у меня даже вопрос не возникал, что мы будем кормить и принимать людей, потому что хотелось дать хотя бы какое-то тепло, чтобы у них был ресурс продолжить путь дальше в безопасное место, вывести детей, это были
женщины с детьми.
Виставка „Червона калина“ у Констанці
“Червона калина” - этот проект начал рождаться даже не в Констанце, а когда я пересекала границу Украины с Польшой в марте 2022 и видела эту гуманитарную катастрофу, как женщины четыре километра под снегом/ветром несут своих младенцев или детей, которые только начали ходить, таща чемодан. Для меня это был просто шок, мне хотелось это как-то осветить медийно, показать обществу, что это происходит в реальности и чтоб
дали хотя бы элементарное: одеяло, тёплое питьё, еду, место для согрева. Потом видела эти лица женщин-беженцев, полные боли и отчаяния, в Констанце, встречалась с ними... эти лица ... Это просто потерянный
человек и вот каждого хотелось как-то поддержать, чтобы у него вернулось нормальное человеческое лицо, а не это
лицо боли, опустошенности и растерянности. Исходя из своего опыта, у меня было близкое понимание того, что они сейчас чувствуют, потому что я уже прожила опыт быть в
чужой стране, незнание языка, когда никто с тобой не хочет говорить на том языке, на котором ты умеешь говорить и тебе сложно изъясниться. Поэтому мне хотелось вдохновить
этих женщин на то, чтобы они жили, то есть этот проект о
Вдохновении Жить.
Отсюда и пришло осознание, что хочу
реализовать этот проект. Просто делала.
Кто такая Алина Ущека?
Я - Алина Ущека, мне 41 год. Если вопрос про национальность, то по паспорту я украинка, а в душе я не чувствую национальности вообще. Я чувствую, что во мне есть какая-то кровь кочевника, наверное
поэтому я так много и очень легко переезжаю в своей жизни. По деятельности, я нашла свой талант
в фотографии и это то, что люблю делать.
Я - мама троих детей, неожиданно для себя перешагнула к границе многодетной мамы год назад. Я
обожаю своих детей, это мои близкие люди, очень ценные.
Над своим ощущением “Кто я?”, задумалась в 2014 и 2015 годах, во время первой своей войны, когда
я потеряла многое и оказалась одна с двумя детьми в Праге, приехав туда в марте 2014 года как
туристка с двумя чемоданами, разведенная, и опустошенная этим разводом.
И вот в мае 2014, когда началась война в моем родном городе Донецк, я наблюдала как мои
десятилетние труды построения бизнеса и какого-то материального благополучия, просто
рассыпались как карточный дом. И тогда начались такие трудные поиски самоидентификации себя
вообще: „А кто я такая? Чего я действительно хочу?.”
Это было очень тяжело, потому что, когда ты стоишь и всё вокруг тебя разрушено, то ты будто
оголяешься. Война оголяет во многих смыслах этого слова, оголяет иллюзии благополучия,
стабильности. Если ты готов видеть, что ты “оголен”, не кидаешься в какие-то обвинения окружающих,
что с тобой это произошло, не остаешься в состоянии жертвы, то в этот момент у тебя есть величайший
шанс. Можно сказать, мне посчастливилось даже, что у меня появилась такая возможность и я
Вселенной благодарна, и Миру, что смогла встретиться с самой собой настоящей и найти ответы
на эти вопросы. На данный момент я могу сказать, что я сущность,, которая очень любит мудрость,
искренность и познание. У меня есть большая потребность познавать мир, познавать людей вокруг.
Без этого я наверное просто зачахла бы. Поэтому я люблю путешествовать, читать, наблюдать. Мне
очень важно, чтобы в моей жизни были друзья. Мне не нужно тысячи, миллионы друзей, а - близкий
круг, в котором я могу вдохновлять и вдохновляться.
Мудрость для меня - это когда в любой жизненной ситуации ты стараешься максимально прозрачно
смотреть на человека, на ситуацию, на происходящие в мире события. И поступать исходя из этой
мудрости, а не быть ослепленным своим эго, вспышками эмоций или идей.
Що є для мене добро/ доброчинність...
Ммм... Добро! По своей природе, я ещё тот идеалист. С самого детства, возможно из-за того, что я
очень много читала книг, у меня складывалась своя картинка мира и понимания добра. Если брать из
детства воспоминания, для меня было добро, когда кто-то делился тем, что для него ценно. То есть
ребёнок, мой друг давал мне игрушку, которая для него была ценная. Или если он видел, что я упала,
споткнувшись и мне больно, не хихикал и насмехался, а спрашивал: „Тебе больно?“ или просто хотя
бы соучастие. И взаимное добро с моей стороны.
По мере моего взросления это было уже больше про то, что человек может проявить соучастие и
сопереживание в любой ситуации. Даже если радостная ситуация, порадоваться за человека,
не обязательно про то, когда тебе плохо. Это может быть и действие и чувство. Это, для меня,
сопереживание и соучастие. Без оценок, без критики. Принятие. Максимально стараться понять, а что
у человека вообще сейчас происходит. И поддержать его, в случае необходимости и по возможности.
Это для меня добро.
Коли я дізналася, що в Україні почалася війна...
Для меня это не было неожиданностью вообще, потому что ,когда я вернулась в Украину в 2019 из
Праги, у меня всё время было ощущение, что я сюда приехала ненадолго, было кожей ощущение
небезопасности. Ожидание войны было у многих, особенно у тех, кто уехал с востока Украины в
2014 и кто прожил этот опыт войны тогда. Многие люди тогда столкнулись внутри самой Украины с
непринятием донецких/восточных переселенцев.
Мое видение, что в клетках тела отпечатывается многое из нашего опыта и ты уже можешь
распознавать, например, что война приближается. Может быть это прозвучит сейчас мистически или
абсолютно нелогично, но я уверена, что мы, люди сейчас живущие на Земле, Люди Чувствующие, в
первую очередь, и что мы многое знаем своими телами и считыванием информации, напряжения.
В СМИ Украины писали, что война начнется 16 февраля, потом все облегченно выдохнули, когда она
не началась, но я очень четко за три дня до 24 февраля, сидя в торговом центре с большими окнами,
видела, как проходит боевая техника по трассе и для меня уже всё это в воздухе витало, ясно и
чётко.
Засыпая 23-го числа, начала доставать из памяти телефона рисунки моей дочери из Праги 2014,
когда она выводила все свое напряжение от слов „война в Донецке“ ... я запостила даже сториз, что
единственное мое желание, с которым я сейчас засыпаю, чтобы мирное небо оставалось, потому
что этот ужас не должен переносить ни один ребёнок в мире. Ни Один! Потому что дети не должны
быть в этом вообще. Взрослые играют в свои больные игры, игры больного эго, а страдают дети. И
я это видела в рисунках моей дочери., хотя она даже не была на войне. Она просто знала, что мы
не можем вернуться домой из Праги, потому что там, где был наш дом, падают бомбы и лежат тела
убитых людей на улице ...
Я запостила это желание в сторис и уснула. Проснулась 24-го от звонка мамы и её первая фраза
была: „Ты знаешь, что началась война?.“ Внутри было сильное волнение, но моментально появилась
собранность и чёткое осознание, что мне нужно сделать. К сожалению, двоим моим старшим детям
пришлось пройти через ужас войны снова, но уже непосредственно в этой среде.
У меня полностью включился материнский инстинкт спасения детей и что я должна быть в „боевой
готовности“.
Війна в Україні означає для мене...
Война в Украине ...
Мое видение: это игры больших по возрасту, детских по развитию, больных дядь, больных психически
и морально, для которых нет ценности человеческой жизни, потому что для них нет ценности себя в
первую очередь. У них могут быть дорогие машины, дома, острова и всё прочее, но истинной любви
к себе и ценности себя у них нет, и, соответственно, у них нет ценности и понимания жизни другого
человека, потому что, если бы человек понимал, как это больно лежать с оторванной ногой или когда
ребенок или мать остаются друг без друга, он никогда бы не начал войну. Ни за какие ресурсы, ни за
что!
Наверное это какое-то разочарование для меня в том, что такие люди назначаются правителями
стран и строят своё больное общество. Но и опять же, мы возвращаемся к тому что, по сути дела,
больное общество выбирает больного человека.
Ця війна змінила моє сприйняття/ мою свідомість...
Да. повторюсь, это моя вторая война.
Именно для меня лично, появилось ещё больше уверенности в своей интуиции, доверие к своему
внутреннему голосу.
Пришло ещё большее понимание, что всё материальное приходит и уходит.
Пришло большее осознание, что в мире очень много прекрасных людей! Это то, что я встречала с
самого утра 24-го февраля. Мой мессенджер разрывался сообщениями от друзей со всего мира с
вопросами, как они мне могут помочь и просьбами выехать с детьми. Для меня это была настолько мощная поддержка, что когда я начала выезжать, у меня было такое ощущение, что я просто иду по
коридору, в котором каждый протягивает руку поддержки и сопереживания, и это было невероятно!
И это продолжается до сих пор. Эта война изменила меня в том, что, какой бы я ни была идеалисткой,
моя вера в добро нашла реальное подтверждение на моем личном опыте и мир полон очень классных
и интересных, добрых личностей, которые действительно могут любить других.
Я хотіла би побажати людям на Різдво ...
Себе хочу пожелать продолжать верить в себя, верить себе, той внутренне настоящей Алине, и
следовать своему внутреннему голосу, интуиции и реализовывать то, на что есть внутренний огонь.
Детям хотелось бы пожелать, чтобы они больше почувствовали себя в новом нашем месте обитания,
Констанце, комфортнее морально и психологически. Чтобы они продолжали уметь улыбаться и
осознавать свои чувства, умели их выражать, они этому еще учатся. Да и я тоже.
Человечеству хочется пожелать...чтобы каждый стал искренен сам с собой, чтобы понял какие
желания его настоящие, а не навязанные родителями, обществом, шаблонами, эго, потому что это
очень важно понять эту тонкую разницу и если ты следуешь твоим настоящим и искренним желаниям,
тогда происходит Созидание. Так я вижу. Желаю, чтобы каждый пришёл к самому себе и начал
проявляться в Созидании.
Вікторія про Аліну:
З Аліною ми познайомились у Констанці.
Аліна надихнула мене видати цей адвент-календар у
друкованому варіанті.
Спільна робота над цим проектом сприяла зародженню та
зміцненню нашої з Аліною дружби.
Для мене Аліна - моє альтер-его, моя споріднена душа, цінна співрозмовниця, яка часто,
сама того неусвідомлюючи, дуже підтримує мене на шляху до себе.
Аліна розповідає свою історію про Добро:
Моя волонтерська допомога біженцям у Львові
Когда я была во Львове, я решила помогать, потому что я видела, какая происходит паника и этот поток шокированных людей, началась невероятнейшая миграция беженцев внутри страны и во Львове просто не было мест, где люди могли бы остановиться на ночлег. У меня было решение, что я буду оставаться в Украине и волонтерить.
Людям действительно было важно хотя бы на ночь где-то остановиться, почувствовать заботу и уют. Я понимала их состояние, опять же, исходя из своего того опыта, даже не
смотря на то, что я была далеко, но я понимала, что значит,
когда тебя война выдергивает из дома. Меня война тогда
поставила перед фактом, что у меня больше нет дома.
И в феврале, у нас был дом в аренде (во Львове),
поэтому у меня даже вопрос не возникал, что мы будем кормить и принимать людей, потому что хотелось дать хотя бы какое-то тепло, чтобы у них был ресурс продолжить путь дальше в безопасное место, вывести детей, это были
женщины с детьми.
Виставка „Червона калина“ у Констанці
“Червона калина” - этот проект начал рождаться даже не в Констанце, а когда я пересекала границу Украины с Польшой в марте 2022 и видела эту гуманитарную катастрофу, как женщины четыре километра под снегом/ветром несут своих младенцев или детей, которые только начали ходить, таща чемодан. Для меня это был просто шок, мне хотелось это как-то осветить медийно, показать обществу, что это происходит в реальности и чтоб
дали хотя бы элементарное: одеяло, тёплое питьё, еду, место для согрева. Потом видела эти лица женщин-беженцев, полные боли и отчаяния, в Констанце, встречалась с ними... эти лица ... Это просто потерянный
человек и вот каждого хотелось как-то поддержать, чтобы у него вернулось нормальное человеческое лицо, а не это
лицо боли, опустошенности и растерянности. Исходя из своего опыта, у меня было близкое понимание того, что они сейчас чувствуют, потому что я уже прожила опыт быть в
чужой стране, незнание языка, когда никто с тобой не хочет говорить на том языке, на котором ты умеешь говорить и тебе сложно изъясниться. Поэтому мне хотелось вдохновить
этих женщин на то, чтобы они жили, то есть этот проект о
Вдохновении Жить.
Отсюда и пришло осознание, что хочу
реализовать этот проект. Просто делала.
Кто такая Алина Ущека?
Я - Алина Ущека, мне 41 год. Если вопрос про национальность, то по паспорту я украинка, а в душе я не чувствую национальности вообще. Я чувствую, что во мне есть какая-то кровь кочевника, наверное
поэтому я так много и очень легко переезжаю в своей жизни. По деятельности, я нашла свой талант
в фотографии и это то, что люблю делать.
Я - мама троих детей, неожиданно для себя перешагнула к границе многодетной мамы год назад. Я
обожаю своих детей, это мои близкие люди, очень ценные.
Над своим ощущением “Кто я?”, задумалась в 2014 и 2015 годах, во время первой своей войны, когда
я потеряла многое и оказалась одна с двумя детьми в Праге, приехав туда в марте 2014 года как
туристка с двумя чемоданами, разведенная, и опустошенная этим разводом.
И вот в мае 2014, когда началась война в моем родном городе Донецк, я наблюдала как мои
десятилетние труды построения бизнеса и какого-то материального благополучия, просто
рассыпались как карточный дом. И тогда начались такие трудные поиски самоидентификации себя
вообще: „А кто я такая? Чего я действительно хочу?.”
Это было очень тяжело, потому что, когда ты стоишь и всё вокруг тебя разрушено, то ты будто
оголяешься. Война оголяет во многих смыслах этого слова, оголяет иллюзии благополучия,
стабильности. Если ты готов видеть, что ты “оголен”, не кидаешься в какие-то обвинения окружающих,
что с тобой это произошло, не остаешься в состоянии жертвы, то в этот момент у тебя есть величайший
шанс. Можно сказать, мне посчастливилось даже, что у меня появилась такая возможность и я
Вселенной благодарна, и Миру, что смогла встретиться с самой собой настоящей и найти ответы
на эти вопросы. На данный момент я могу сказать, что я сущность,, которая очень любит мудрость,
искренность и познание. У меня есть большая потребность познавать мир, познавать людей вокруг.
Без этого я наверное просто зачахла бы. Поэтому я люблю путешествовать, читать, наблюдать. Мне
очень важно, чтобы в моей жизни были друзья. Мне не нужно тысячи, миллионы друзей, а - близкий
круг, в котором я могу вдохновлять и вдохновляться.
Мудрость для меня - это когда в любой жизненной ситуации ты стараешься максимально прозрачно
смотреть на человека, на ситуацию, на происходящие в мире события. И поступать исходя из этой
мудрости, а не быть ослепленным своим эго, вспышками эмоций или идей.
Що є для мене добро/ доброчинність...
Ммм... Добро! По своей природе, я ещё тот идеалист. С самого детства, возможно из-за того, что я
очень много читала книг, у меня складывалась своя картинка мира и понимания добра. Если брать из
детства воспоминания, для меня было добро, когда кто-то делился тем, что для него ценно. То есть
ребёнок, мой друг давал мне игрушку, которая для него была ценная. Или если он видел, что я упала,
споткнувшись и мне больно, не хихикал и насмехался, а спрашивал: „Тебе больно?“ или просто хотя
бы соучастие. И взаимное добро с моей стороны.
По мере моего взросления это было уже больше про то, что человек может проявить соучастие и
сопереживание в любой ситуации. Даже если радостная ситуация, порадоваться за человека,
не обязательно про то, когда тебе плохо. Это может быть и действие и чувство. Это, для меня,
сопереживание и соучастие. Без оценок, без критики. Принятие. Максимально стараться понять, а что
у человека вообще сейчас происходит. И поддержать его, в случае необходимости и по возможности.
Это для меня добро.
Коли я дізналася, що в Україні почалася війна...
Для меня это не было неожиданностью вообще, потому что ,когда я вернулась в Украину в 2019 из
Праги, у меня всё время было ощущение, что я сюда приехала ненадолго, было кожей ощущение
небезопасности. Ожидание войны было у многих, особенно у тех, кто уехал с востока Украины в
2014 и кто прожил этот опыт войны тогда. Многие люди тогда столкнулись внутри самой Украины с
непринятием донецких/восточных переселенцев.
Мое видение, что в клетках тела отпечатывается многое из нашего опыта и ты уже можешь
распознавать, например, что война приближается. Может быть это прозвучит сейчас мистически или
абсолютно нелогично, но я уверена, что мы, люди сейчас живущие на Земле, Люди Чувствующие, в
первую очередь, и что мы многое знаем своими телами и считыванием информации, напряжения.
В СМИ Украины писали, что война начнется 16 февраля, потом все облегченно выдохнули, когда она
не началась, но я очень четко за три дня до 24 февраля, сидя в торговом центре с большими окнами,
видела, как проходит боевая техника по трассе и для меня уже всё это в воздухе витало, ясно и
чётко.
Засыпая 23-го числа, начала доставать из памяти телефона рисунки моей дочери из Праги 2014,
когда она выводила все свое напряжение от слов „война в Донецке“ ... я запостила даже сториз, что
единственное мое желание, с которым я сейчас засыпаю, чтобы мирное небо оставалось, потому
что этот ужас не должен переносить ни один ребёнок в мире. Ни Один! Потому что дети не должны
быть в этом вообще. Взрослые играют в свои больные игры, игры больного эго, а страдают дети. И
я это видела в рисунках моей дочери., хотя она даже не была на войне. Она просто знала, что мы
не можем вернуться домой из Праги, потому что там, где был наш дом, падают бомбы и лежат тела
убитых людей на улице ...
Я запостила это желание в сторис и уснула. Проснулась 24-го от звонка мамы и её первая фраза
была: „Ты знаешь, что началась война?.“ Внутри было сильное волнение, но моментально появилась
собранность и чёткое осознание, что мне нужно сделать. К сожалению, двоим моим старшим детям
пришлось пройти через ужас войны снова, но уже непосредственно в этой среде.
У меня полностью включился материнский инстинкт спасения детей и что я должна быть в „боевой
готовности“.
Війна в Україні означає для мене...
Война в Украине ...
Мое видение: это игры больших по возрасту, детских по развитию, больных дядь, больных психически
и морально, для которых нет ценности человеческой жизни, потому что для них нет ценности себя в
первую очередь. У них могут быть дорогие машины, дома, острова и всё прочее, но истинной любви
к себе и ценности себя у них нет, и, соответственно, у них нет ценности и понимания жизни другого
человека, потому что, если бы человек понимал, как это больно лежать с оторванной ногой или когда
ребенок или мать остаются друг без друга, он никогда бы не начал войну. Ни за какие ресурсы, ни за
что!
Наверное это какое-то разочарование для меня в том, что такие люди назначаются правителями
стран и строят своё больное общество. Но и опять же, мы возвращаемся к тому что, по сути дела,
больное общество выбирает больного человека.
Ця війна змінила моє сприйняття/ мою свідомість...
Да. повторюсь, это моя вторая война.
Именно для меня лично, появилось ещё больше уверенности в своей интуиции, доверие к своему
внутреннему голосу.
Пришло ещё большее понимание, что всё материальное приходит и уходит.
Пришло большее осознание, что в мире очень много прекрасных людей! Это то, что я встречала с
самого утра 24-го февраля. Мой мессенджер разрывался сообщениями от друзей со всего мира с
вопросами, как они мне могут помочь и просьбами выехать с детьми. Для меня это была настолько мощная поддержка, что когда я начала выезжать, у меня было такое ощущение, что я просто иду по
коридору, в котором каждый протягивает руку поддержки и сопереживания, и это было невероятно!
И это продолжается до сих пор. Эта война изменила меня в том, что, какой бы я ни была идеалисткой,
моя вера в добро нашла реальное подтверждение на моем личном опыте и мир полон очень классных
и интересных, добрых личностей, которые действительно могут любить других.
Я хотіла би побажати людям на Різдво ...
Себе хочу пожелать продолжать верить в себя, верить себе, той внутренне настоящей Алине, и
следовать своему внутреннему голосу, интуиции и реализовывать то, на что есть внутренний огонь.
Детям хотелось бы пожелать, чтобы они больше почувствовали себя в новом нашем месте обитания,
Констанце, комфортнее морально и психологически. Чтобы они продолжали уметь улыбаться и
осознавать свои чувства, умели их выражать, они этому еще учатся. Да и я тоже.
Человечеству хочется пожелать...чтобы каждый стал искренен сам с собой, чтобы понял какие
желания его настоящие, а не навязанные родителями, обществом, шаблонами, эго, потому что это
очень важно понять эту тонкую разницу и если ты следуешь твоим настоящим и искренним желаниям,
тогда происходит Созидание. Так я вижу. Желаю, чтобы каждый пришёл к самому себе и начал
проявляться в Созидании.
2. ВИКТОРИЯ ШИФЕР
2. Вторая История:
24 лютого, четвер, був безхмарний день і у мене був
вихідний. Стоячи на кухні, я прочитала новину про те, що
Росія напала на Україну. Війна ....
Мене охопило відчуття безнадійності та безсилля. Все тіло
скував страх . І почуття відчаю, злості і сильне відчуття, що
це так несправедливо, так безглуздо. Повне відторгнення
того ,що сталося, це як стан , коли помирає близька людина,
і не можливо змиритися з думкою про втрату. Я сповзла по
кухонних меблях на підлогу і заплакала. Звістка про війну
вразила мене до глибини душі і стала моєю власною трагедією.
Батько мешкав під Києвом, троє моїх однокурсниць - Сніжана,
Оксана, Вікторія та однокурсник Олег - перебували в Києві.
Мені хотілося допомогти, щось зробити...але я страждала від
безсилля, втрати контролю і безпорадності. Мені було важко
переносити ці почуття... тому що це було питання виживання.
Моє власне виживання і виживання моїх спогадів, людей, які
були символами моєї юності. Думка про те, що я можу більше
ніколи в житті не побачити батька, була нестерпною... А мені
ще так багато треба було йому сказати, поділитися з ним.
Найважче було зранку дочекатись тих коротких відповідей у
нашому чаті, щоб дізнатися, що всі живі. У перші тижні війни я
часто подумки була там, у Києві, намагаючись зрозуміти, чим
і кому конкретно я можу допомогти.
Я допомогла Сніжані, її сестрі, Оксані та їхнім дітям дістатися
до Констанца. Я думала, що озеро і його околиці допоможуть
трохи розвіяти весь той жах, який вони пережили. Моєю
метою було зробити їх перебування якомога комфортним і
корисним.
Я знала, що Сніжана чудово малює. Акварель, малюнок
олівцем і взагалі. Мені хотілося, щоб Сніжана займалася
улюбленою справою, тому шукала для неї роботу, де вона
могла б малювати. Це була художня школа в Констанці,
де вона протягом двох місяців викладала уроки живопису
для дітей та дорослих. Я хотіла... ну, намагалася створити для Сніжани хоча б частинку нормального мирного життя.
З власного досвіду знаю, як некомфортно почуваєшся...
наскільки це вибиває з колії, а іноді й паралізує, коли
приїжджаєш до чужої країни і не знаєш мови. Тобто нічого не
розумієш, не знаєшся на інфраструктурі...
Ідея адвент-календаря „Дар волхвів”
Ця ідея спала мені на думку, коли я усвідомила як багато
людей допомогли і підтримали мене, у моєму прагненні
допомогти Сніжані, її сестрі Оксані та їхнім дітям. У пам’яті
виринуло оповідання О.Генрі „Дар мудреців“ про Деллу і
Джима , про те, як вони розлучились з найціннішим для себе
заради того, щоб ощасливити і здійснити мрію один одного .
Я хотіла поділитися цим великим почуттям єднання і
величезної підтримки, яке я відчула, з якомога більшою
кількістю людей.
Щось подібне я вже робила в Інстаграмі у 2020 році - щодня
викладала історію з красивими фотографіями. Цього року
довго думати не довелося. Я хотіла опублікувати 24 історії
про милосердя/доброту. І Аліна надихнула мене випустити
цей адвент-календар у друкованому вигляді.
Я хочу, щоб наш спільний проект подарував багатьом людям
відчуття, що вони не самотні у своїх думках і почуттях щодо
поточної ситуації. Я також хочу, щоб благодійність людей, які
підтримали мене у прагненні допомогти моїм друзям та їхнім
дітям, отримала своє обличчя .
Знову ж таки, ті, хто читатиме ці історії, можуть, в свою чергу,
отримати гарне відчуття від усвідомлення, що в цьому світі
ще залишилося багато милосердя. Особливо у складних
життєвих ситуаціях, коли надзвичайно важливо бути поряд,
підтримувати один одного, проявляти солідарність один з
одним...
Мене звуть Вікторія, на цьому світі я з початку літа 1979 року і відчуваю себе тут, на землі, найбільш
комфортно. Я вивчала архітектуру в Україні та дизайн інтер‘єру в Німеччині.
Хто я за національністю ? Я часто сама опікувалася цим питанням. Для мене це більше продукт мислення.
Можливо, образи з пам‘яті? Наприклад, Поділ у Києві, де я вивчала архітектуру. Чи Ульбах в Штутгарті
і виноградники, які я бачила зі своєї кімнати. Безумовно, Констанц: Тегермоссалея і мої прогулянки там,
Шенцле з його заходами сонця, пікніками і бесідами з друзями, Нідербург та вуличні п’ятниці і, звичайно,
Давіде з його грою на піаніно у міському саду. Зазвичай я думаю і мрію німецькою мовою, люблю читати
українською та російською мовами, фільми - англомовні.
Мені подобається створювати затишну просторову та світлову атмосферу для житлових помешкань, бачити
і вишукувати естетику в оточуючому мене світі, я фанатка сонячного світла.
Я - людина, гідна любові і життя.
От і все, якщо коротко про мене.
Що є для мене добро/ доброчинність...
Хм, для мене добро/ доброчинність - це те, що є частиною людського єства. Первісне відчуття і нагадування
про те, що всі ми, люди, є соціальними істотами. Думка та/або вчинок... Для мене - це неусвідомлене діяння
однієї людини, яке благотворно впливає на іншу людину. І одночасно це діяння приносить внутрішнє
задоволення людині, яка здійснює це діяння. Працює так само, як сонячне світло!
Коли я дізналася, що в Україні почалася війна...
Перший тиждень я була у пів свідомому стані. Це було відчуття повної безнадії. Страх струменів по всьому
тілу. Панували відчай, злість і сильне відчуття, що це так несправедливо, так безглуздо. Повне відторгнення
того, що сталося, це як коли помирає близька людина, так не хочеться в це вірити. Я не відчувала себе, я
забороняла собі бути щасливою. Це було жахливо, тому що в душі я ненавиділа всіх, хто продовжував жити
нормальним життям. Ніби нічого не сталося.
Все це вразило мене особисто і стало моєю особистою трагедією. Мій батько був під Києвом, три мої подруги
і друг були в Києві і в Ірпені. Найважчим було зранку дочекатись коротких відповідей у нашому чаті. Я
просто хотіла бути впевненою, що мій батько, мої подруги і Олег живі.
Напад на Україну має на меті знищити всю націю, а потім представити все так, ніби її не існувало. Як
суверенна і незалежна держава.
Це мене зачепило. Це також віддзеркалювало мою власну війну за виживання, коли людина, якій я глибоко
довіряла, намагалася стерти мою власну ідентичність та первинну довіру. І це протягом десятиліть і з
певною метою: щоб потім представити всім власний образ того, якою я маю бути. Я вижила. Перемога, так
би мовити, над власною незахищенністю.
Війна - це ще й про відсутність безпеки...про незахищенність
Війна в Україні означає для мене...
З одного боку, ця війна для мене означає, що мої спогади руйнуються без мого дозволу. Ніби хтось прочитав
мій щоденник без моєї згоди.
...що люди і сьогодні не здатні співіснувати без війни, і я не можу зрозуміти чому.
І що весь російський народ може постраждати від стокгольмського синдрому. Що в кожній країні потрібні
механізми нагорі, в уряді, в системі... які ще в зародку відсікають таких божевільних татусів. Превентивно
і на випередження.
З іншого боку, для мене це означає отримати шанс усвідомлено сприймати власне буття. В моїй голові це
образ наготи, і роздуми про те, як з цим впоратися. Я можу досліджувати себе, розпізнавати і сприймати
себе оголеною. Що в цю мить є лише головне...
Ця війна змінила моє сприйняття/ мою свідомість...
І сприйняття, і моє усвідомлення, так.
З одного боку, я усвідомила, що для мене важливо знати, що я вмію робити і що мені подобається. Це
те, на що я можу спертися, коли скрізь трясеться і штормить. Знання відчувається... це, можливо, також
внутрішній спокій, стабільність, але також і впевненість, що я можу покладатися на свої передчуття. Щоб я
приймала для себе правильні рішення в тій чи іншій ситуації.
З іншого боку, я набагато більше прислухаюся до того, що я відчуваю і що мені здається правильним в даний
момент. Це дозволяє мені зрозуміти свій емоційний стан і цінувати своє життя. І саме так я ставлюся до
своїх ближніх.
Змінилося також у моєму сприйнятті те, що я будую стосунки з людьми, які раніше були для мене мало
помітними. Тому що я була не дуже помітною для себе. Я розраховую на те, що ці відносини будуть сталими.
Принаймні, у мене склалося таке враження.
Я вважаю, що мир є безцінним і вимагає великої спільної праці та зусиль від кожного з нас. І усвідомлення
того, що в цьому світі нічого не можна сприймати як належне.
Я хотіла би побажати людям на Різдво ...
Якби Різдво було якимось зв‘язком із Всесвітом, то я бажаю всім нам, людям, внутрішнього спокою
і благополуччя. Ми досягаємо цього через усвідомлення та осмислення власних почуттів, бажань та
можливостей. Для мене це, можливо, також шлях, який веде до мирного, гармонійного і гідного співіснування
всіх живих істот на цій землі.
вихідний. Стоячи на кухні, я прочитала новину про те, що
Росія напала на Україну. Війна ....
Мене охопило відчуття безнадійності та безсилля. Все тіло
скував страх . І почуття відчаю, злості і сильне відчуття, що
це так несправедливо, так безглуздо. Повне відторгнення
того ,що сталося, це як стан , коли помирає близька людина,
і не можливо змиритися з думкою про втрату. Я сповзла по
кухонних меблях на підлогу і заплакала. Звістка про війну
вразила мене до глибини душі і стала моєю власною трагедією.
Батько мешкав під Києвом, троє моїх однокурсниць - Сніжана,
Оксана, Вікторія та однокурсник Олег - перебували в Києві.
Мені хотілося допомогти, щось зробити...але я страждала від
безсилля, втрати контролю і безпорадності. Мені було важко
переносити ці почуття... тому що це було питання виживання.
Моє власне виживання і виживання моїх спогадів, людей, які
були символами моєї юності. Думка про те, що я можу більше
ніколи в житті не побачити батька, була нестерпною... А мені
ще так багато треба було йому сказати, поділитися з ним.
Найважче було зранку дочекатись тих коротких відповідей у
нашому чаті, щоб дізнатися, що всі живі. У перші тижні війни я
часто подумки була там, у Києві, намагаючись зрозуміти, чим
і кому конкретно я можу допомогти.
Я допомогла Сніжані, її сестрі, Оксані та їхнім дітям дістатися
до Констанца. Я думала, що озеро і його околиці допоможуть
трохи розвіяти весь той жах, який вони пережили. Моєю
метою було зробити їх перебування якомога комфортним і
корисним.
Я знала, що Сніжана чудово малює. Акварель, малюнок
олівцем і взагалі. Мені хотілося, щоб Сніжана займалася
улюбленою справою, тому шукала для неї роботу, де вона
могла б малювати. Це була художня школа в Констанці,
де вона протягом двох місяців викладала уроки живопису
для дітей та дорослих. Я хотіла... ну, намагалася створити для Сніжани хоча б частинку нормального мирного життя.
З власного досвіду знаю, як некомфортно почуваєшся...
наскільки це вибиває з колії, а іноді й паралізує, коли
приїжджаєш до чужої країни і не знаєш мови. Тобто нічого не
розумієш, не знаєшся на інфраструктурі...
Ідея адвент-календаря „Дар волхвів”
Ця ідея спала мені на думку, коли я усвідомила як багато
людей допомогли і підтримали мене, у моєму прагненні
допомогти Сніжані, її сестрі Оксані та їхнім дітям. У пам’яті
виринуло оповідання О.Генрі „Дар мудреців“ про Деллу і
Джима , про те, як вони розлучились з найціннішим для себе
заради того, щоб ощасливити і здійснити мрію один одного .
Я хотіла поділитися цим великим почуттям єднання і
величезної підтримки, яке я відчула, з якомога більшою
кількістю людей.
Щось подібне я вже робила в Інстаграмі у 2020 році - щодня
викладала історію з красивими фотографіями. Цього року
довго думати не довелося. Я хотіла опублікувати 24 історії
про милосердя/доброту. І Аліна надихнула мене випустити
цей адвент-календар у друкованому вигляді.
Я хочу, щоб наш спільний проект подарував багатьом людям
відчуття, що вони не самотні у своїх думках і почуттях щодо
поточної ситуації. Я також хочу, щоб благодійність людей, які
підтримали мене у прагненні допомогти моїм друзям та їхнім
дітям, отримала своє обличчя .
Знову ж таки, ті, хто читатиме ці історії, можуть, в свою чергу,
отримати гарне відчуття від усвідомлення, що в цьому світі
ще залишилося багато милосердя. Особливо у складних
життєвих ситуаціях, коли надзвичайно важливо бути поряд,
підтримувати один одного, проявляти солідарність один з
одним...
Мене звуть Вікторія, на цьому світі я з початку літа 1979 року і відчуваю себе тут, на землі, найбільш
комфортно. Я вивчала архітектуру в Україні та дизайн інтер‘єру в Німеччині.
Хто я за національністю ? Я часто сама опікувалася цим питанням. Для мене це більше продукт мислення.
Можливо, образи з пам‘яті? Наприклад, Поділ у Києві, де я вивчала архітектуру. Чи Ульбах в Штутгарті
і виноградники, які я бачила зі своєї кімнати. Безумовно, Констанц: Тегермоссалея і мої прогулянки там,
Шенцле з його заходами сонця, пікніками і бесідами з друзями, Нідербург та вуличні п’ятниці і, звичайно,
Давіде з його грою на піаніно у міському саду. Зазвичай я думаю і мрію німецькою мовою, люблю читати
українською та російською мовами, фільми - англомовні.
Мені подобається створювати затишну просторову та світлову атмосферу для житлових помешкань, бачити
і вишукувати естетику в оточуючому мене світі, я фанатка сонячного світла.
Я - людина, гідна любові і життя.
От і все, якщо коротко про мене.
Що є для мене добро/ доброчинність...
Хм, для мене добро/ доброчинність - це те, що є частиною людського єства. Первісне відчуття і нагадування
про те, що всі ми, люди, є соціальними істотами. Думка та/або вчинок... Для мене - це неусвідомлене діяння
однієї людини, яке благотворно впливає на іншу людину. І одночасно це діяння приносить внутрішнє
задоволення людині, яка здійснює це діяння. Працює так само, як сонячне світло!
Коли я дізналася, що в Україні почалася війна...
Перший тиждень я була у пів свідомому стані. Це було відчуття повної безнадії. Страх струменів по всьому
тілу. Панували відчай, злість і сильне відчуття, що це так несправедливо, так безглуздо. Повне відторгнення
того, що сталося, це як коли помирає близька людина, так не хочеться в це вірити. Я не відчувала себе, я
забороняла собі бути щасливою. Це було жахливо, тому що в душі я ненавиділа всіх, хто продовжував жити
нормальним життям. Ніби нічого не сталося.
Все це вразило мене особисто і стало моєю особистою трагедією. Мій батько був під Києвом, три мої подруги
і друг були в Києві і в Ірпені. Найважчим було зранку дочекатись коротких відповідей у нашому чаті. Я
просто хотіла бути впевненою, що мій батько, мої подруги і Олег живі.
Напад на Україну має на меті знищити всю націю, а потім представити все так, ніби її не існувало. Як
суверенна і незалежна держава.
Це мене зачепило. Це також віддзеркалювало мою власну війну за виживання, коли людина, якій я глибоко
довіряла, намагалася стерти мою власну ідентичність та первинну довіру. І це протягом десятиліть і з
певною метою: щоб потім представити всім власний образ того, якою я маю бути. Я вижила. Перемога, так
би мовити, над власною незахищенністю.
Війна - це ще й про відсутність безпеки...про незахищенність
Війна в Україні означає для мене...
З одного боку, ця війна для мене означає, що мої спогади руйнуються без мого дозволу. Ніби хтось прочитав
мій щоденник без моєї згоди.
...що люди і сьогодні не здатні співіснувати без війни, і я не можу зрозуміти чому.
І що весь російський народ може постраждати від стокгольмського синдрому. Що в кожній країні потрібні
механізми нагорі, в уряді, в системі... які ще в зародку відсікають таких божевільних татусів. Превентивно
і на випередження.
З іншого боку, для мене це означає отримати шанс усвідомлено сприймати власне буття. В моїй голові це
образ наготи, і роздуми про те, як з цим впоратися. Я можу досліджувати себе, розпізнавати і сприймати
себе оголеною. Що в цю мить є лише головне...
Ця війна змінила моє сприйняття/ мою свідомість...
І сприйняття, і моє усвідомлення, так.
З одного боку, я усвідомила, що для мене важливо знати, що я вмію робити і що мені подобається. Це
те, на що я можу спертися, коли скрізь трясеться і штормить. Знання відчувається... це, можливо, також
внутрішній спокій, стабільність, але також і впевненість, що я можу покладатися на свої передчуття. Щоб я
приймала для себе правильні рішення в тій чи іншій ситуації.
З іншого боку, я набагато більше прислухаюся до того, що я відчуваю і що мені здається правильним в даний
момент. Це дозволяє мені зрозуміти свій емоційний стан і цінувати своє життя. І саме так я ставлюся до
своїх ближніх.
Змінилося також у моєму сприйнятті те, що я будую стосунки з людьми, які раніше були для мене мало
помітними. Тому що я була не дуже помітною для себе. Я розраховую на те, що ці відносини будуть сталими.
Принаймні, у мене склалося таке враження.
Я вважаю, що мир є безцінним і вимагає великої спільної праці та зусиль від кожного з нас. І усвідомлення
того, що в цьому світі нічого не можна сприймати як належне.
Я хотіла би побажати людям на Різдво ...
Якби Різдво було якимось зв‘язком із Всесвітом, то я бажаю всім нам, людям, внутрішнього спокою
і благополуччя. Ми досягаємо цього через усвідомлення та осмислення власних почуттів, бажань та
можливостей. Для мене це, можливо, також шлях, який веде до мирного, гармонійного і гідного співіснування
всіх живих істот на цій землі.
3. ЕВА БАРНЕВИТЦ
Photo: Denali Camp Station, Alaska, USA, 2017.
3. Третья История
Аліна про Єву:
Ева и Адилия Хорнек на волонтерских началах организовали психологическую группу поддержки украинским женщинам беженкам в Констанце в марте месяце. Группа собиралась раз в неделю, в течение этого времени Ева и Адилия помогали женщинам психологически справляться с пережитыми тяжелыми ситуациями войны, эвакуации и иммиграции. Женщины из этой группы до сих пор с большой благодарностью вспоминают эти встречи. Как оказалось, такие встречи и психологическая поддержка одно из основных в чем нуждаются люди, бежавшие от войны. Многие смогли справиться и продолжают жить.
Єва розповідає свою історію про Добро:
Відчуття власного безсилля було нестерпним. Звичайно, це благодійність, але це і щось егоїстичне: тому що я не хотіла своєї безпорадності, тому я діяла.
Для мене це не було питанням, для мене це було абсолютно зрозуміло: я маю щось зробити, в тому сенсі, що я маю допомогти. Багато процесів тоді відбувалося навколо питання „як я можу допомогти?“, наприклад, „як я можу реально допомогти на постійній основі, чого вона дійсно потребує?“. Мені добре вдається поєднувати легкість з глибиною. Немає жодної історії, яку б я не боялася почути.
Моє ім’я Єва, я вивчала психологію. Я колекціоную зустрічі. Я люблю зустрічатися з людьми, люблю дізнаватися їхні історії і робити свій маленький внесок у те, щоб зробити ці історії трішки кращими, ніж вони були до цього. Я кваліфікований сімейний терапевт з акцентом на травмотерапію. Я чотири роки працювала тут, у Констанці, в центрі експертизи з психотравматології при університеті, де приймали пацієнтів з травмами і катуваннями. Я була зацікавлена в тому, щоб негайно допомогти людям . Це як розбита порцеляна, яку я намагаюся зібрати докупи. Як ось це японське мистецтво Кінцугі. Я
допомагаю своєму візаві відшліфувати його власну життєву історію.
Що є для мене добро/ доброчинність...
Без милосердя не обійтися. Для мене милосердя означає, що я зустрічаю всіх, кого зустрічаю, на рівні очей і завжди з усвідомленням того, що я не знаю, звідки ця людина, яка її історія, що вона принесла з собою. І що я надаю гарний простір для того, щоб зробити його кращим один для одного, щоб ми разом знайшли правильний шлях. Милосердя завжди означає любити ближнього, як самого себе, а це також означає, що я маю любити насамперед саму себе. Милосердя означає, що я доброзичлива, я звертаюсь до Вас, не очікуючи нічого натомість. Безумовна любов. Я дарую вам це, тому що ви просто людина.
Коли я дізналася, що в Україні почалася війна...
Я була розлючена і дуже швидко почала діяти. Коли прийшла новина, що тепер війна, я була в такому стані: зараз я маю летіти туди і допомагати там, на місці. Приблизно з 2019 року ми з колегою в Києві розробляли тренінг з травмотерапії, а потім захотіли його реалізувати. Однак весь цей час він затримувався через коронавірус та інші обставини.
І я тоді полетіла до США, щоб знову зустрітися зі своїм наставником. Було відчуття, що я лечу не в
тому напрямку.
Оглядаючись назад, добре, що новини з України доходили до мене із запізненням. Це мене дуже
вразило, тому що, з моєї точки зору, коли ти бачиш живе обличчя, коли ти маєш особистий зв‘язок, це дуже відрізняється від того, коли ти просто читаєш новини.
Як тільки я повернулася до Німеччини, спочатку ми з Аділією створили групу, і паралельно я почала збір коштів в Україні, щоб клініка могла продовжувати функціонувати, тому що все занепало.
Війна в Україні означає для мене...
Я вже була занурена в контекст війни через свою роботу в кризових зонах в інших країнах. Моє відчуття цінностей поступово коригувалося протягом приблизно 10 років. Чітке усвідомлення того, наскільки все є скінченним і що насправді є важливим. Я часто запитую себе, а чи важливо це мені зараз, наскільки що для мене важливо? Чи відповідають мої дії моїм цінностям?
Ця війна змінила моє сприйняття/ мою свідомість...
Я працюю з терапією відновлення після пережитого насильства з 2013 року, тому для мене не було ні „до“, ні „після“. Для мене змінилося сприйняття того, що в Європі йде війна. Але ця зміна для мене вже існувала в 2014 році з анексією Криму. Однак, що стало для мене набагато зрозумілішим, ніж раніше, так це те, наскільки близько можна все це раптом відчути. До цього було так: прилітаю кудись у кризову зону, перебуваю там чотири тижні, а тоді знову повертаюся сюди. І це раптом стало схоже на: „Гей, зачекайте, я можу поїхати туди поїздом“ Це зовсім по-іншому.
Я хотіла би побажати людям на Різдво ...
Більше внутрішнього сенсу в фразі „Ми - люди, а не людські справи. Нам потрібно більше бути в цьому світі“.
Нам потрібно більше цього буття, тобто бути там з самим собою. Це повертає нас до теми „любові
до себе“: чи я присутній для себе? Чи усвідомлюю я насправді, що зі мною зараз відбувається? Чи присутній я з вами? Чи усвідомлюю я, що з вами зараз відбувається? Тільки тоді ми зможемо вийти з нього, по-справжньому вийти на контакт. Я думаю, що це те, що зробило б багато речей неймовірно набагато кращими. Коли ми перебуваємо у справжньому, щирому контакті з собою і з нашими партнерами. Це було б так гарно! Це було б неймовірно красиво!
Ева и Адилия Хорнек на волонтерских началах организовали психологическую группу поддержки украинским женщинам беженкам в Констанце в марте месяце. Группа собиралась раз в неделю, в течение этого времени Ева и Адилия помогали женщинам психологически справляться с пережитыми тяжелыми ситуациями войны, эвакуации и иммиграции. Женщины из этой группы до сих пор с большой благодарностью вспоминают эти встречи. Как оказалось, такие встречи и психологическая поддержка одно из основных в чем нуждаются люди, бежавшие от войны. Многие смогли справиться и продолжают жить.
Єва розповідає свою історію про Добро:
Відчуття власного безсилля було нестерпним. Звичайно, це благодійність, але це і щось егоїстичне: тому що я не хотіла своєї безпорадності, тому я діяла.
Для мене це не було питанням, для мене це було абсолютно зрозуміло: я маю щось зробити, в тому сенсі, що я маю допомогти. Багато процесів тоді відбувалося навколо питання „як я можу допомогти?“, наприклад, „як я можу реально допомогти на постійній основі, чого вона дійсно потребує?“. Мені добре вдається поєднувати легкість з глибиною. Немає жодної історії, яку б я не боялася почути.
Моє ім’я Єва, я вивчала психологію. Я колекціоную зустрічі. Я люблю зустрічатися з людьми, люблю дізнаватися їхні історії і робити свій маленький внесок у те, щоб зробити ці історії трішки кращими, ніж вони були до цього. Я кваліфікований сімейний терапевт з акцентом на травмотерапію. Я чотири роки працювала тут, у Констанці, в центрі експертизи з психотравматології при університеті, де приймали пацієнтів з травмами і катуваннями. Я була зацікавлена в тому, щоб негайно допомогти людям . Це як розбита порцеляна, яку я намагаюся зібрати докупи. Як ось це японське мистецтво Кінцугі. Я
допомагаю своєму візаві відшліфувати його власну життєву історію.
Що є для мене добро/ доброчинність...
Без милосердя не обійтися. Для мене милосердя означає, що я зустрічаю всіх, кого зустрічаю, на рівні очей і завжди з усвідомленням того, що я не знаю, звідки ця людина, яка її історія, що вона принесла з собою. І що я надаю гарний простір для того, щоб зробити його кращим один для одного, щоб ми разом знайшли правильний шлях. Милосердя завжди означає любити ближнього, як самого себе, а це також означає, що я маю любити насамперед саму себе. Милосердя означає, що я доброзичлива, я звертаюсь до Вас, не очікуючи нічого натомість. Безумовна любов. Я дарую вам це, тому що ви просто людина.
Коли я дізналася, що в Україні почалася війна...
Я була розлючена і дуже швидко почала діяти. Коли прийшла новина, що тепер війна, я була в такому стані: зараз я маю летіти туди і допомагати там, на місці. Приблизно з 2019 року ми з колегою в Києві розробляли тренінг з травмотерапії, а потім захотіли його реалізувати. Однак весь цей час він затримувався через коронавірус та інші обставини.
І я тоді полетіла до США, щоб знову зустрітися зі своїм наставником. Було відчуття, що я лечу не в
тому напрямку.
Оглядаючись назад, добре, що новини з України доходили до мене із запізненням. Це мене дуже
вразило, тому що, з моєї точки зору, коли ти бачиш живе обличчя, коли ти маєш особистий зв‘язок, це дуже відрізняється від того, коли ти просто читаєш новини.
Як тільки я повернулася до Німеччини, спочатку ми з Аділією створили групу, і паралельно я почала збір коштів в Україні, щоб клініка могла продовжувати функціонувати, тому що все занепало.
Війна в Україні означає для мене...
Я вже була занурена в контекст війни через свою роботу в кризових зонах в інших країнах. Моє відчуття цінностей поступово коригувалося протягом приблизно 10 років. Чітке усвідомлення того, наскільки все є скінченним і що насправді є важливим. Я часто запитую себе, а чи важливо це мені зараз, наскільки що для мене важливо? Чи відповідають мої дії моїм цінностям?
Ця війна змінила моє сприйняття/ мою свідомість...
Я працюю з терапією відновлення після пережитого насильства з 2013 року, тому для мене не було ні „до“, ні „після“. Для мене змінилося сприйняття того, що в Європі йде війна. Але ця зміна для мене вже існувала в 2014 році з анексією Криму. Однак, що стало для мене набагато зрозумілішим, ніж раніше, так це те, наскільки близько можна все це раптом відчути. До цього було так: прилітаю кудись у кризову зону, перебуваю там чотири тижні, а тоді знову повертаюся сюди. І це раптом стало схоже на: „Гей, зачекайте, я можу поїхати туди поїздом“ Це зовсім по-іншому.
Я хотіла би побажати людям на Різдво ...
Більше внутрішнього сенсу в фразі „Ми - люди, а не людські справи. Нам потрібно більше бути в цьому світі“.
Нам потрібно більше цього буття, тобто бути там з самим собою. Це повертає нас до теми „любові
до себе“: чи я присутній для себе? Чи усвідомлюю я насправді, що зі мною зараз відбувається? Чи присутній я з вами? Чи усвідомлюю я, що з вами зараз відбувається? Тільки тоді ми зможемо вийти з нього, по-справжньому вийти на контакт. Я думаю, що це те, що зробило б багато речей неймовірно набагато кращими. Коли ми перебуваємо у справжньому, щирому контакті з собою і з нашими партнерами. Це було б так гарно! Це було б неймовірно красиво!
4. ПАТРИК ДЮРХОЛЬТ
Photo: Volcano Kluchevskoy, Kamchatka, 2017.
4. Четвертая История
Аліна про Патріка:
Патрик еще в 2020 году хотел организовать выставку моих фоторабот в Констанце, и перевезти мою выставку из
Киева в Констанц. Случился Ковид и выставку отложили. И, когда случайно, я оказалась в Констанце, было удивительно обнаружить, что это именно тот Констанц. Патрик познакомил меня с другими фотографами города,
помог с оборудованием для моей работы, пригласил меня на вернисаж выставки в апреле, помог с контактами в городе.
Патрік Дюрхольт розповідає свою історію добрa:
Мені відразу стало очевидним, що треба допомагати людям. І я відразу зрозумів, що всіх, хто рятується втечею, тут повинні зустрічати з розпростертими обіймами. Існують політичні та людські фактори. Я ніяк не можу вплинути на
політику. Але я можу щось зробити з людським фактором.
Ці люди були для мене відразу бажаними, я навіть не думав про це. Ці люди рятуються від війни, це питання елементарного виживання. І сказати, не кліпнувши оком, „ні, ми не хочемо“, - для мене не може бути й мови.
Я не знав, чим я можу допомогти, і деякий час роздумував, а потім випадково натрапив на проект Айше, яка була неймовірно віддана своїй справі. І я зміг долучитися, я знав,
що я маю робити. Було багато людей з Констанца, які брали участь у цій справі з величезним бажанням допомогти.
Мене звуть Патрік, мені майже 50 років, я родом з Констанца. Професійно займаюся управлінням
будівельними проектами та захоплююся фотографією.
Що є для мене добро/ доброчинність...
Людяність. Це вже в культурному, соціальному і сімейному вимірі. Я просто так виріс. У такій традиції мислення. Для мене доброчинність - це форма самоствердження.
Коли я дізнався, що в Україні почалася війна...
Я певною мірою очікував,що колись станеться такий конфлікт з Путіним. Це вже було продемонстровано на прикладі Криму. Але Путіну дозволили робити свою криваву справу, і тут, на Заході, до цього було надто мало зацікавленності. Якщо стежити за його виступами останніх років, то можна було
передбачити, що це станеться. Тож мене це не здивувало, але вразило і шокувало. Відтоді я також відчуваю певну загрозу в Європі.
Ця війна змінила моє сприйняття/ мою свідомість...
З’явилась певна тривога. Звичайно, я ще більше ціную мир, в якому ми тут живемо. Це дає усвідомлення того, що ми тут живемо в мирі, а що війна - від Гамбурга до Мюнхена, далеко . За вхідними дверима, так би мовити, на килимку. І це загроза Європі. Це накладає свій відбиток. Ти ніби носиш це з собою. Спочатку було страшно. Зараз це вже не так. Але це десь прораховано.
Я хотів би побажати людям на Різдво ...
Це здоров‘я, миру і благополуччя для всіх. Більшого годі й бажати, цього вже багато в наш час.
Патрик еще в 2020 году хотел организовать выставку моих фоторабот в Констанце, и перевезти мою выставку из
Киева в Констанц. Случился Ковид и выставку отложили. И, когда случайно, я оказалась в Констанце, было удивительно обнаружить, что это именно тот Констанц. Патрик познакомил меня с другими фотографами города,
помог с оборудованием для моей работы, пригласил меня на вернисаж выставки в апреле, помог с контактами в городе.
Патрік Дюрхольт розповідає свою історію добрa:
Мені відразу стало очевидним, що треба допомагати людям. І я відразу зрозумів, що всіх, хто рятується втечею, тут повинні зустрічати з розпростертими обіймами. Існують політичні та людські фактори. Я ніяк не можу вплинути на
політику. Але я можу щось зробити з людським фактором.
Ці люди були для мене відразу бажаними, я навіть не думав про це. Ці люди рятуються від війни, це питання елементарного виживання. І сказати, не кліпнувши оком, „ні, ми не хочемо“, - для мене не може бути й мови.
Я не знав, чим я можу допомогти, і деякий час роздумував, а потім випадково натрапив на проект Айше, яка була неймовірно віддана своїй справі. І я зміг долучитися, я знав,
що я маю робити. Було багато людей з Констанца, які брали участь у цій справі з величезним бажанням допомогти.
Мене звуть Патрік, мені майже 50 років, я родом з Констанца. Професійно займаюся управлінням
будівельними проектами та захоплююся фотографією.
Що є для мене добро/ доброчинність...
Людяність. Це вже в культурному, соціальному і сімейному вимірі. Я просто так виріс. У такій традиції мислення. Для мене доброчинність - це форма самоствердження.
Коли я дізнався, що в Україні почалася війна...
Я певною мірою очікував,що колись станеться такий конфлікт з Путіним. Це вже було продемонстровано на прикладі Криму. Але Путіну дозволили робити свою криваву справу, і тут, на Заході, до цього було надто мало зацікавленності. Якщо стежити за його виступами останніх років, то можна було
передбачити, що це станеться. Тож мене це не здивувало, але вразило і шокувало. Відтоді я також відчуваю певну загрозу в Європі.
Ця війна змінила моє сприйняття/ мою свідомість...
З’явилась певна тривога. Звичайно, я ще більше ціную мир, в якому ми тут живемо. Це дає усвідомлення того, що ми тут живемо в мирі, а що війна - від Гамбурга до Мюнхена, далеко . За вхідними дверима, так би мовити, на килимку. І це загроза Європі. Це накладає свій відбиток. Ти ніби носиш це з собою. Спочатку було страшно. Зараз це вже не так. Але це десь прораховано.
Я хотів би побажати людям на Різдво ...
Це здоров‘я, миру і благополуччя для всіх. Більшого годі й бажати, цього вже багато в наш час.
4.2 ГЮНТЕР ГЮРШВИТЦ
4.2 Четвертая Вторая История
Вікторія про Гюнтера:
Я знаю Гюнтера через Наталію, оскільки він був її колегою з часів роботи в Штутгарті. Я розповіла їй про намір Сніжани та її доньки повертатися і про те, що їм потрібно
буде зупинятися на ночівлю неподалік від Штутгарта. Далі вже Гюнтер організував та оплатив для них перебування в готелі аеропорту Штутгарта. Подорож з Констанца до Штутгарта потягом та численні пересадки на автобуси,
значно ускладнювали трансфер, бо автобус до Києва вирушав рано вранці з автовокзалу біля аеропорту Штутгарт. Тож подорож розпочалася ввечері напередодні самої поїздки в Україну. Гюнтер відвіз Сніжану з донькою та котом з вокзалу і привіз їх до готелю. Він забезпечив їх
продуктами харчування для подальшої подорожі в Україну та подбав про те, щоб вони вчасно і з комфортом прибули на автовокзал. Я щиро вдячна Гюнтеру за це!
Гюнтер розповідає свою історію про Добро:
Я просто назву ще одну країну. Ліван. Коли ти чуєш, що там війна, ти ж не їдеш одразу туди і не допомагаєш, не сідаєш у літак і не кажеш, що я їду допомагати там комусь . Але як тільки я помічаю, що тут хтось є, стоїть тут, за дверима...
або чую від сусідів, що комусь потрібна допомога. А я можу надати реальну допомогу. Так, тоді я роблю це як належне. Навіть якщо це незнайомі, чужі люди, але раптом вони стають набагато ближчими, і я безпосередньо бачу, що я
роблю, або знаю, що це – саме те, чого бажають люди. А крім цього ти також отримуєш прямий зворотній зв‘язок. Це дуже відрізняється від благодійних внесків, де я міг би
перерахувати набагато більше грошей.
Я Гюнтер, мені 52 роки, SAP- консультант в компанії T-Systems. Я переважно працюю в автомобільній промисловості... Порше, Фольксваген, БМВ та інші, і займаюся цим вже добрих 20 років. Отримав освіту за спеціальністю технік електроніки зв‘язку. А ще я... дуже активно займаюся нерухомістю,
розробляю будівельні проекти і таке інше.
У мене є сім‘я. Маю сина 12 років.
В принципі, я спокійний відлюдник. Ретельний, зосереджений на деталях. Люблю техніку, чи то
інформаційні технології, чи то автомобілі. Але завдяки своєму партнеру і орендарям я став досить спонтанним, тому що багато чого ну просто не можна запланувати. От , наприклад, дзвонить телефон, бо десь прорвало трубу.
Що є для мене добро/ доброчинність...
Коли я чую це слово, перше, про що я думаю - це щось релігійне. Слово „милосердя“ у повсякденній мові не вживається, якщо тільки не асоціюється з чимось церковним. Мушу сказати, що я не особливо релігійна людина, але для мене зв‘язок між церквою і милосердям просто нерозривний. Я не з тих, хто приєднується до благодійних організацій чи регулярно робить пожертви, я від цього занадто далекий, і все це надто знеособлено. Але якщо комусь потрібна допомога в конкретній справі, тоді я скажу, що я можу щось зробити.
Для мене це також певна форма самооцінки, своєрідна порядність. А якщо виникають певні ситуації, коли ти маєш просто це зробити.
Коли я дізнався, що в Україні почалася війна...
По-перше, це було абсолютно несподівано. Звісно, що цим погрожували вже давно та оголошували з великим розмахом. Але коли він насправді вторгнувся, перше, що я почув: „О, він цього насправді не робив“. І тоді постало питання, що він тепер збирається робити?
Це мене шокувало. У поєднанні з питанням, що тепер буде? І певні побоювання, що, сподіваюсь,
більше нічого не буде.
Війна в Україні означає для мене...
Все стає дедалі драматичнішим. Війна наближається з кожним днем. Хоча війна ще триває в Україні,
її наслідки стають все ближчими з кожним днем. Один з них - інфляція . А крім того проблеми з
термінами поставок, з цінами на газ. Я бачу, що з для багатьох орендарів дійсно настали важкі часи.
Вони просто не можуть платити. Їм раптом доводиться подавати заявку на субсидію.
Звичайно, в Україні тривають бойові дії. Але тепер, коли він оголосив про анексії і трактує це як
російську територію, дійсно постає питання, що він планує робити далі? Чи нехай лишається все
як є, бо все одно нічого не можна змінити? Ти , навіть, не малесенький гвинтик, який міг би на щось
вплинути...
Тож на даний момент це означає безсилля/безпорадність.
Ця війна змінила моє сприйняття/ мою свідомість...
Насправді я про це говорив раніше. Думаю, що термін „переломний момент“ є досить влучним. Тому що
не важливо чим це закінчиться, і навіть якби війна закінчилася завтра, світ вже став іншим. Будь то
енергетичне питання, чи то кордони. Рік тому тема була про те, що це все одно глобалізований світ, і
не має значення, де ти працюєш. Програмне забезпечення розробляється в Індії, або можна полетіти
до США або приїжджають гості з Росії - це був світ, який належав всім. І ось тепер термін „кордон“ для
мене набув іншого змісту, і я раптом замислююся над тим, хто мені належить, а хто ні. Де Європа, що
нам робити з Китаєм. Які ланцюжки постачання і взаємозалежностстей, кому ще можна довіряти...
Отже, глобалізація відходить у минуле.
Я хотів би побажати людям на Різдво ...
Безумовно, миру, повернення довготривалого спокою.
І позитивного переосмислення. Те, як багато тих, хто зараз мислить негативно, що ще буде, чи все це
ще діє, чи можу я ще довіряти своєму ближньому... такий настрій позитивного мислення, що це знову
повернеться.
Я знаю Гюнтера через Наталію, оскільки він був її колегою з часів роботи в Штутгарті. Я розповіла їй про намір Сніжани та її доньки повертатися і про те, що їм потрібно
буде зупинятися на ночівлю неподалік від Штутгарта. Далі вже Гюнтер організував та оплатив для них перебування в готелі аеропорту Штутгарта. Подорож з Констанца до Штутгарта потягом та численні пересадки на автобуси,
значно ускладнювали трансфер, бо автобус до Києва вирушав рано вранці з автовокзалу біля аеропорту Штутгарт. Тож подорож розпочалася ввечері напередодні самої поїздки в Україну. Гюнтер відвіз Сніжану з донькою та котом з вокзалу і привіз їх до готелю. Він забезпечив їх
продуктами харчування для подальшої подорожі в Україну та подбав про те, щоб вони вчасно і з комфортом прибули на автовокзал. Я щиро вдячна Гюнтеру за це!
Гюнтер розповідає свою історію про Добро:
Я просто назву ще одну країну. Ліван. Коли ти чуєш, що там війна, ти ж не їдеш одразу туди і не допомагаєш, не сідаєш у літак і не кажеш, що я їду допомагати там комусь . Але як тільки я помічаю, що тут хтось є, стоїть тут, за дверима...
або чую від сусідів, що комусь потрібна допомога. А я можу надати реальну допомогу. Так, тоді я роблю це як належне. Навіть якщо це незнайомі, чужі люди, але раптом вони стають набагато ближчими, і я безпосередньо бачу, що я
роблю, або знаю, що це – саме те, чого бажають люди. А крім цього ти також отримуєш прямий зворотній зв‘язок. Це дуже відрізняється від благодійних внесків, де я міг би
перерахувати набагато більше грошей.
Я Гюнтер, мені 52 роки, SAP- консультант в компанії T-Systems. Я переважно працюю в автомобільній промисловості... Порше, Фольксваген, БМВ та інші, і займаюся цим вже добрих 20 років. Отримав освіту за спеціальністю технік електроніки зв‘язку. А ще я... дуже активно займаюся нерухомістю,
розробляю будівельні проекти і таке інше.
У мене є сім‘я. Маю сина 12 років.
В принципі, я спокійний відлюдник. Ретельний, зосереджений на деталях. Люблю техніку, чи то
інформаційні технології, чи то автомобілі. Але завдяки своєму партнеру і орендарям я став досить спонтанним, тому що багато чого ну просто не можна запланувати. От , наприклад, дзвонить телефон, бо десь прорвало трубу.
Що є для мене добро/ доброчинність...
Коли я чую це слово, перше, про що я думаю - це щось релігійне. Слово „милосердя“ у повсякденній мові не вживається, якщо тільки не асоціюється з чимось церковним. Мушу сказати, що я не особливо релігійна людина, але для мене зв‘язок між церквою і милосердям просто нерозривний. Я не з тих, хто приєднується до благодійних організацій чи регулярно робить пожертви, я від цього занадто далекий, і все це надто знеособлено. Але якщо комусь потрібна допомога в конкретній справі, тоді я скажу, що я можу щось зробити.
Для мене це також певна форма самооцінки, своєрідна порядність. А якщо виникають певні ситуації, коли ти маєш просто це зробити.
Коли я дізнався, що в Україні почалася війна...
По-перше, це було абсолютно несподівано. Звісно, що цим погрожували вже давно та оголошували з великим розмахом. Але коли він насправді вторгнувся, перше, що я почув: „О, він цього насправді не робив“. І тоді постало питання, що він тепер збирається робити?
Це мене шокувало. У поєднанні з питанням, що тепер буде? І певні побоювання, що, сподіваюсь,
більше нічого не буде.
Війна в Україні означає для мене...
Все стає дедалі драматичнішим. Війна наближається з кожним днем. Хоча війна ще триває в Україні,
її наслідки стають все ближчими з кожним днем. Один з них - інфляція . А крім того проблеми з
термінами поставок, з цінами на газ. Я бачу, що з для багатьох орендарів дійсно настали важкі часи.
Вони просто не можуть платити. Їм раптом доводиться подавати заявку на субсидію.
Звичайно, в Україні тривають бойові дії. Але тепер, коли він оголосив про анексії і трактує це як
російську територію, дійсно постає питання, що він планує робити далі? Чи нехай лишається все
як є, бо все одно нічого не можна змінити? Ти , навіть, не малесенький гвинтик, який міг би на щось
вплинути...
Тож на даний момент це означає безсилля/безпорадність.
Ця війна змінила моє сприйняття/ мою свідомість...
Насправді я про це говорив раніше. Думаю, що термін „переломний момент“ є досить влучним. Тому що
не важливо чим це закінчиться, і навіть якби війна закінчилася завтра, світ вже став іншим. Будь то
енергетичне питання, чи то кордони. Рік тому тема була про те, що це все одно глобалізований світ, і
не має значення, де ти працюєш. Програмне забезпечення розробляється в Індії, або можна полетіти
до США або приїжджають гості з Росії - це був світ, який належав всім. І ось тепер термін „кордон“ для
мене набув іншого змісту, і я раптом замислююся над тим, хто мені належить, а хто ні. Де Європа, що
нам робити з Китаєм. Які ланцюжки постачання і взаємозалежностстей, кому ще можна довіряти...
Отже, глобалізація відходить у минуле.
Я хотів би побажати людям на Різдво ...
Безумовно, миру, повернення довготривалого спокою.
І позитивного переосмислення. Те, як багато тих, хто зараз мислить негативно, що ще буде, чи все це
ще діє, чи можу я ще довіряти своєму ближньому... такий настрій позитивного мислення, що це знову
повернеться.
5. ДЖЕКИ САВЕН
5. Пятая История
Вікторія про Джекі:
Джекі під час моєї прогулянки. Звичайна щоденна прогулянка, за винятком того, що того дня, через новини з України , вона була дещо незвичайна : моє тіло було напівживим, очі були повні сліз, а ноги самі несли мене стежкою, якою я ходила щодня. Я нічого не відчувала навколо себе. Джекі побачила мене і запитала, чим вона
може мені допомогти, чи може вона мене обійняти і чи не відмовлюсь я від прогулянки разом. Своїми словами вона трохи повернула мене до реальності. Це допомогло мені в
той момент, і я вдячна Джекі за це...та за „Ангелів 4 Україна“ від Пірмін Брой!
Джекі розповідає свою історію про Добро:
Так що ж означає допомога. Пожертви, вміння відчувати і вміння слухати. Це не так вже й багато, насправді. Тому що ви просто не можете нічого вдіяти. І тут знову з‘являється
слово „безсилля“. Я багато думаю над тим, що б я робила, якби опинилася в такій ситуації, і якби була українкою. Тоді ти стаєш активною і, через свою безпорадність, намагаєшся багато
чого зробити. Треба допомагати своїм колегам, своїй родині, шукати, де можна організувати проживання. Ти стаєш гіперактивною від безпорадності. Допомагаєш, в першу чергу, собі, а потім ще й іншим трошки . Ти починаєш
усвідомлювати, що не можеш нічого змінити в ситуації забезпечення миру, але можеш лише допомогти зробити ситуацію менш драматичною для людей, які змушені жити в зоні бойових дій.
День, коли почалася війна, я подумала про себе, абсолютно жахливий. Але я навіть не могла подумати, що знаю людей, які приїхали з України. Для мене , як правило, це не має
жодного значення. Але, напевно, майже кожен знає когось з України. Ми просто не знали про це...
Мене звуть Жаклін, мені 52 роки (на мить замислилась, невже це правда). Я пів життя прожила у Курі.
Раніше я була дуже космополітичною, а зараз ні. Я знайшла тут свій центр.
Що є для мене добро/ доброчинність...
Це надзвичайно складне питання. Я дуже довго думала над тим, що це означає. Насправді все зовсім просто. І в той же час так складно. Як для того, щоб знайти відповідь на питання, так і для того, щоб застосовувати на практиці. Тому що іноді для милосердя потрібно так мало, а це сприймається як дуже цінне. А буває так, що ти так багато робиш, але інша людина не сприймає це як цю любов.
Я можу говорити лише за себе особисто. Для мене, наприклад, щире „як справи?“ або щира посмішка з привітанням „доброго ранку!“ - це вже милосердя. Тому потрібно зовсім небагато.
Коли я дізналася, що в Україні почалася війна...
Це мене надзвичайно паралізувало. Виникло відчуття того, що є речі, які тобі непідконтрольні. І це зводить мене з розуму. Ефект полягає в тому, що ви контролюєте речі, які можете контролювати, ще більше, тому що це єдине, за що ви можете вхопитися. А на все інше вплинути не можна. З дуже поганим станом просто нічого не вдієш.
Почуття, яке майже вбиває. Дуже пригнічує. Досі. Повна безпорадність, тому що одна людина і ще
декілька навколо неї абсолютно хворі.
Війна в Україні означає для мене...
Війна в цілому означає, що треба усвідомити, яке жахливе життя у нас тут, і це може статися будь-
коли, і не можна почуватися в безпеці, в жодній точці земної кулі. Тому що завжди може статися щось страшне.
Той факт, що в Європі спалахує війна, має ще один вплив на те, як людина реагує на таку війну.
Звучить жорстоко. Але так воно і є. Це ж так близько, всього два кордони...
Ця війна змінила моє сприйняття/ мою свідомість...
Це не тільки війна, а й точка відліку, з якої почалася війна. Це, безумовно, також пов‘язано з тим, що змінилося моє сприйняття, мій світогляд. Спочатку був коронавірус, дуже кричуща ситуація. Потім почалася війна так близько, знову дуже жорстока ситуація. І я думаю, що з того часу світ вже не такий, яким був раніше. Прийшло усвідомлення особистої незахищеності навіть тут, у Швейцарії.
Тому проживайте кожен день як найкраще, адже ніхто не знає, що принесе завтрашній день. Все може закінчитися вже завтра.
Я хотіла би побажати людям на Різдво ...
Мені довелося довго теж над цим думати. І я поки що не знайшла розумної відповіді. Напевно, бажаю того, що настає з 19 до 24 календарних днів. Миру.
Про що я ще подумала, чого я бажаю... Я бажаю тим, кого спіткала війна, щоб вони змогли впоратися з нею таким чином, щоб війна і ненависть не тривали по її закінченні. Адже причиною війни є одна людина та її оточення, а не широке російське суспільство. Це було б моє побажання. Бо інакше коловорот ненависті між народами буде продовжуватися і продовжуватися.
Джекі під час моєї прогулянки. Звичайна щоденна прогулянка, за винятком того, що того дня, через новини з України , вона була дещо незвичайна : моє тіло було напівживим, очі були повні сліз, а ноги самі несли мене стежкою, якою я ходила щодня. Я нічого не відчувала навколо себе. Джекі побачила мене і запитала, чим вона
може мені допомогти, чи може вона мене обійняти і чи не відмовлюсь я від прогулянки разом. Своїми словами вона трохи повернула мене до реальності. Це допомогло мені в
той момент, і я вдячна Джекі за це...та за „Ангелів 4 Україна“ від Пірмін Брой!
Джекі розповідає свою історію про Добро:
Так що ж означає допомога. Пожертви, вміння відчувати і вміння слухати. Це не так вже й багато, насправді. Тому що ви просто не можете нічого вдіяти. І тут знову з‘являється
слово „безсилля“. Я багато думаю над тим, що б я робила, якби опинилася в такій ситуації, і якби була українкою. Тоді ти стаєш активною і, через свою безпорадність, намагаєшся багато
чого зробити. Треба допомагати своїм колегам, своїй родині, шукати, де можна організувати проживання. Ти стаєш гіперактивною від безпорадності. Допомагаєш, в першу чергу, собі, а потім ще й іншим трошки . Ти починаєш
усвідомлювати, що не можеш нічого змінити в ситуації забезпечення миру, але можеш лише допомогти зробити ситуацію менш драматичною для людей, які змушені жити в зоні бойових дій.
День, коли почалася війна, я подумала про себе, абсолютно жахливий. Але я навіть не могла подумати, що знаю людей, які приїхали з України. Для мене , як правило, це не має
жодного значення. Але, напевно, майже кожен знає когось з України. Ми просто не знали про це...
Мене звуть Жаклін, мені 52 роки (на мить замислилась, невже це правда). Я пів життя прожила у Курі.
Раніше я була дуже космополітичною, а зараз ні. Я знайшла тут свій центр.
Що є для мене добро/ доброчинність...
Це надзвичайно складне питання. Я дуже довго думала над тим, що це означає. Насправді все зовсім просто. І в той же час так складно. Як для того, щоб знайти відповідь на питання, так і для того, щоб застосовувати на практиці. Тому що іноді для милосердя потрібно так мало, а це сприймається як дуже цінне. А буває так, що ти так багато робиш, але інша людина не сприймає це як цю любов.
Я можу говорити лише за себе особисто. Для мене, наприклад, щире „як справи?“ або щира посмішка з привітанням „доброго ранку!“ - це вже милосердя. Тому потрібно зовсім небагато.
Коли я дізналася, що в Україні почалася війна...
Це мене надзвичайно паралізувало. Виникло відчуття того, що є речі, які тобі непідконтрольні. І це зводить мене з розуму. Ефект полягає в тому, що ви контролюєте речі, які можете контролювати, ще більше, тому що це єдине, за що ви можете вхопитися. А на все інше вплинути не можна. З дуже поганим станом просто нічого не вдієш.
Почуття, яке майже вбиває. Дуже пригнічує. Досі. Повна безпорадність, тому що одна людина і ще
декілька навколо неї абсолютно хворі.
Війна в Україні означає для мене...
Війна в цілому означає, що треба усвідомити, яке жахливе життя у нас тут, і це може статися будь-
коли, і не можна почуватися в безпеці, в жодній точці земної кулі. Тому що завжди може статися щось страшне.
Той факт, що в Європі спалахує війна, має ще один вплив на те, як людина реагує на таку війну.
Звучить жорстоко. Але так воно і є. Це ж так близько, всього два кордони...
Ця війна змінила моє сприйняття/ мою свідомість...
Це не тільки війна, а й точка відліку, з якої почалася війна. Це, безумовно, також пов‘язано з тим, що змінилося моє сприйняття, мій світогляд. Спочатку був коронавірус, дуже кричуща ситуація. Потім почалася війна так близько, знову дуже жорстока ситуація. І я думаю, що з того часу світ вже не такий, яким був раніше. Прийшло усвідомлення особистої незахищеності навіть тут, у Швейцарії.
Тому проживайте кожен день як найкраще, адже ніхто не знає, що принесе завтрашній день. Все може закінчитися вже завтра.
Я хотіла би побажати людям на Різдво ...
Мені довелося довго теж над цим думати. І я поки що не знайшла розумної відповіді. Напевно, бажаю того, що настає з 19 до 24 календарних днів. Миру.
Про що я ще подумала, чого я бажаю... Я бажаю тим, кого спіткала війна, щоб вони змогли впоратися з нею таким чином, щоб війна і ненависть не тривали по її закінченні. Адже причиною війни є одна людина та її оточення, а не широке російське суспільство. Це було б моє побажання. Бо інакше коловорот ненависті між народами буде продовжуватися і продовжуватися.
6. РОЙ БРАУНВАРТ
Photo: Zanzibar, Tanzania, 2017.
6. Шестая История
Аліна про Роя:
Рой был одним из первых людей в Констанце, который дружелюбно и с улыбкой приветствовал меня и Тео (моего 7 месячного малыша), сопереживал, изготовил уникальный
цветок из стекла в цветах украинского флага в знак солидарности. Было всегда приятно видеть искреннюю улыбку Роя на улице возле его магазина. Это давало душевную поддержку. И было очень по-доброму.
Честно признаюсь, я часто меняла маршрут свой в городе, чтоб просто сказать ему Привет и обменяться нашими улыбками. Добро может быть так Просто!
Рой розповідає свою історію про Добро:
Я подумав про себе, що Аліна – жінка-біженка з маленькою дитиною. Це було просто відчуття. Я просто хотів зробити їй приємне. Я відчуваю, що роблю недостатньо, щоб допомогти. Ми, як країна, можемо дати притулок біженцям,
але ми, як країна Німеччина, не можемо зупинити цю війну на жаль! Це мене дратує.
Коли я побачив Аліну з дитиною, у мене виникло бажання зробити щось корисне для них.
Мене звати Рой Браунварт, я народився в Констанці в 1962 р. Мені рівно 60 років. Я працюю самозайнятим ремісником і склодувом у Констанці вже 35 років. Я завжди жив тут, у моєму рідному місті, і не проміняю його ні на яке інше. Я справжній Констанцер і навіть можу розмовляти на діалекті.
Це дуже рідкісне явище, оскільки більшість людей вважають за краще розмовляти академічною німецькою мовою. Маю трьох дорослих дітей та одного онука. Я реставратор і займаюся історією мистецтва та склом, зокрема періодом модерну на початку 1920-х років. З моєї точки зору, це був чудовий час для мистецтва та дизайну. Це був рух до сучасності. Це мене дуже захоплює. Я також люблю читати біографії художників, дуже активно приймаю участь у виставках, люблю споглядати картини того часу. Зараз я дуже захоплений Василем Кандинським. Я живу для декоративно-прикладного мистецтва!
Хто такий Рой насправді - це справа всього мого життя. Я - це я.
Що є для мене добро/ доброчинність...
Милосердя для мене - це доброта, ввічливість і співчуття. Співпереживання, коли дивишся на людину без упередження і йдеш їй назустріч, слухаєш її. Милосердя для мене – це також співчуття, ввічливість, повага, саме ці загальнолюдські цінності. Коли виникає бажання щось віддати, нічого не очікуючи.
Милосердя завжди пов’язане з вірою. Для мене це так. Я вважаю, що милосердя – це смирення,
мудрість і зрілість, і тільки зрілі люди здатні проявляти милосердя, жити ним. Милосердя – воно поза матеріалізмом. Це дуже не матеріальне. Милосердя для мене – це антипод егоїзму.
Коли я дізнався, що в Україні почалася війна...
Це було рівно за два дні до мого дня народження, і мені вже не хотілося святкувати цей день народження. Це було немислимо. Дати такого ляпаса. Як можна так брехати світові. Напередодні наш міністр закордонних справ був у Москві, і Путін сказав, що не буде нападати на Україну. А потім, бац, і він просто перетинає кордон. Жорстока, загарбницька війна, так само ,як і Гітлер. Я був розлючений, коли дізнався, що Путін просто напав на суверенну країну, таку як Україна. Я був шокований тим, що сталося. Гинуть люди, бомбардують мирних жителів та їхні домівки, а не військові об‘єкти, не самі
війська. Населення! Як можна отак просто вбивати мирних жителів?
Війна в Україні означає для мене...
Це неприпустиме порушення прав людини, вторгнення на територію суверенної держави з порушенням міжнародного права. Фактично „не проходить“ у 21 столітті.
Ця війна змінила моє сприйняття/ мою свідомість...
Побачити, на що ще здатні люди. Війна в Україні близько, але жорстокість і антигуманність, які несуть війни у будь-якій країні, скрізь однакові. Надійного нема нічого, мир крихкий, наскільки тонкими є межі між війною і миром. Навіть у Німеччині могла б бути війна з Росією протягом двох місяців.
Я вдячний, що живу в мирі, тут, у Німеччині. У мене є все, чого я хочу у своєму житті. Я усвідомлюю, що те, що я маю, не можна сприймати як належне. Жити в мирі дуже непросто. Це те, що я виніс з цієї війни.
Війна вже в моїй голові.
Я бачив картини війни і не міг стримати сліз, тому я ще більше вдячний, я ще більше усвідомив, що я живу тут в мирі і який це привілей, яке це багатство, яке це щастя. Війна може торкнутися кожного.
Я хотів би побажати людям на Різдво ...
Я бажаю нам єдності. Це єдиний світ, який ми маємо для багатьох поколінь. На Різдво бажаю всім, щоб закінчилася війна. Цій безглуздій війні треба покласти край.
Бажаю більше спокою у думках, бо інколи це нагадує карусель, і так хочеться її зупинити. Спокою і безтурботності.
Рой был одним из первых людей в Констанце, который дружелюбно и с улыбкой приветствовал меня и Тео (моего 7 месячного малыша), сопереживал, изготовил уникальный
цветок из стекла в цветах украинского флага в знак солидарности. Было всегда приятно видеть искреннюю улыбку Роя на улице возле его магазина. Это давало душевную поддержку. И было очень по-доброму.
Честно признаюсь, я часто меняла маршрут свой в городе, чтоб просто сказать ему Привет и обменяться нашими улыбками. Добро может быть так Просто!
Рой розповідає свою історію про Добро:
Я подумав про себе, що Аліна – жінка-біженка з маленькою дитиною. Це було просто відчуття. Я просто хотів зробити їй приємне. Я відчуваю, що роблю недостатньо, щоб допомогти. Ми, як країна, можемо дати притулок біженцям,
але ми, як країна Німеччина, не можемо зупинити цю війну на жаль! Це мене дратує.
Коли я побачив Аліну з дитиною, у мене виникло бажання зробити щось корисне для них.
Мене звати Рой Браунварт, я народився в Констанці в 1962 р. Мені рівно 60 років. Я працюю самозайнятим ремісником і склодувом у Констанці вже 35 років. Я завжди жив тут, у моєму рідному місті, і не проміняю його ні на яке інше. Я справжній Констанцер і навіть можу розмовляти на діалекті.
Це дуже рідкісне явище, оскільки більшість людей вважають за краще розмовляти академічною німецькою мовою. Маю трьох дорослих дітей та одного онука. Я реставратор і займаюся історією мистецтва та склом, зокрема періодом модерну на початку 1920-х років. З моєї точки зору, це був чудовий час для мистецтва та дизайну. Це був рух до сучасності. Це мене дуже захоплює. Я також люблю читати біографії художників, дуже активно приймаю участь у виставках, люблю споглядати картини того часу. Зараз я дуже захоплений Василем Кандинським. Я живу для декоративно-прикладного мистецтва!
Хто такий Рой насправді - це справа всього мого життя. Я - це я.
Що є для мене добро/ доброчинність...
Милосердя для мене - це доброта, ввічливість і співчуття. Співпереживання, коли дивишся на людину без упередження і йдеш їй назустріч, слухаєш її. Милосердя для мене – це також співчуття, ввічливість, повага, саме ці загальнолюдські цінності. Коли виникає бажання щось віддати, нічого не очікуючи.
Милосердя завжди пов’язане з вірою. Для мене це так. Я вважаю, що милосердя – це смирення,
мудрість і зрілість, і тільки зрілі люди здатні проявляти милосердя, жити ним. Милосердя – воно поза матеріалізмом. Це дуже не матеріальне. Милосердя для мене – це антипод егоїзму.
Коли я дізнався, що в Україні почалася війна...
Це було рівно за два дні до мого дня народження, і мені вже не хотілося святкувати цей день народження. Це було немислимо. Дати такого ляпаса. Як можна так брехати світові. Напередодні наш міністр закордонних справ був у Москві, і Путін сказав, що не буде нападати на Україну. А потім, бац, і він просто перетинає кордон. Жорстока, загарбницька війна, так само ,як і Гітлер. Я був розлючений, коли дізнався, що Путін просто напав на суверенну країну, таку як Україна. Я був шокований тим, що сталося. Гинуть люди, бомбардують мирних жителів та їхні домівки, а не військові об‘єкти, не самі
війська. Населення! Як можна отак просто вбивати мирних жителів?
Війна в Україні означає для мене...
Це неприпустиме порушення прав людини, вторгнення на територію суверенної держави з порушенням міжнародного права. Фактично „не проходить“ у 21 столітті.
Ця війна змінила моє сприйняття/ мою свідомість...
Побачити, на що ще здатні люди. Війна в Україні близько, але жорстокість і антигуманність, які несуть війни у будь-якій країні, скрізь однакові. Надійного нема нічого, мир крихкий, наскільки тонкими є межі між війною і миром. Навіть у Німеччині могла б бути війна з Росією протягом двох місяців.
Я вдячний, що живу в мирі, тут, у Німеччині. У мене є все, чого я хочу у своєму житті. Я усвідомлюю, що те, що я маю, не можна сприймати як належне. Жити в мирі дуже непросто. Це те, що я виніс з цієї війни.
Війна вже в моїй голові.
Я бачив картини війни і не міг стримати сліз, тому я ще більше вдячний, я ще більше усвідомив, що я живу тут в мирі і який це привілей, яке це багатство, яке це щастя. Війна може торкнутися кожного.
Я хотів би побажати людям на Різдво ...
Я бажаю нам єдності. Це єдиний світ, який ми маємо для багатьох поколінь. На Різдво бажаю всім, щоб закінчилася війна. Цій безглуздій війні треба покласти край.
Бажаю більше спокою у думках, бо інколи це нагадує карусель, і так хочеться її зупинити. Спокою і безтурботності.
7. ЕВА ГРЮЛЕ
Photo: Santo Antão, Cape Verde, 2016.
7. Седьмая История
Аліна про Єву:
Ева помогла мне и моим родителям необходимыми в быту и доме вещами. Ева несколько раз привозила нам предметы первой необходимости. Поддерживала меня и моих детей теплыми, эмпатичными сообщениями, соучастием и сопереживанием в первые месяцы нашего пребывания в Констанце. Это было очень важно и ценно знать, что есть люди, которые сопереживают боли и резким изменениям
в жизни.
Єва розповідає свою історію про Добро:
Мені одразу було зрозуміло, що я буду допомагати Аліні, бо вона цього потребує. Тоді щось увімкнулося в середині мене.
Я Єва, фармацевтка, і ця робота мені подобається, тому що я багато контактую з клієнтами, що для мене набагато важливіше, ніж просто продавати речі. Я фармацевтка лише за сумісництвом, тому що для мене важливо мати час на волонтерську роботу в хоспісній асоціації та на лікарняне капеланство, бути поруч з іншими. Я - Єва, людина сердечна, емоційна, тому я щаслива, коли можу зробити щось
гарне для людей.
Що є для мене добро/ доброчинність...
Для мене милосердя - це бути поруч з кимось, оскільки ця людина така ж цінна, як і я, підтримувати та цінувати її. Ми всі рівні, тому всі маємо однакову цінність. Тому я повинна бути для інших такою, як і для себе. Важливо, щоб ти сам працював добре, тому що якщо я хочу зробити комусь добро лише для того,щоб отримати схвальний відгук, то це неправильна основа. Тому я повинна робити для інших
так само, як для себе.
Коли я дізналася, що в Україні почалася війна...
Я була шокована . Я вважаю неймовірним, що війна йде, що вона взагалі почалася. Війна для мене до цього часу була далекою, як у приказці: „Нехай стріляють, аби мене не зачепило“.І раптом війна в Україні опинилася так близько. До неї ще велика відстань, але вона вже набагато ближче, і це мене налякало, і я зрозуміла, що вона може поцілити в будь-кого. Це може статися будь-де. Ми ніде , насправді, не в безпеці. Звичайно, тут ми знаходимося в більш безпечній країні, ніж будь-де, але ми не знаємо, як і що буде далі.
А ще було відчуття безсилля, тому що я вважаю, що це жахливо, де б не була війна, тому що я просто не розумію людей, чому взагалі вона має бути? Що з цим можна зробити? Кожна людина повинна бути миролюбивою, жити в мирі з собою і з іншими, але це не спрацьовує. Все це неприємно, але я помічаю, що багато хто сам наче занімів.
Війна в Україні означає для мене...
Війна для мене - це те, що змушує мене думати, що мир - це просто дуже крихка субстанція. Ми вже давно сприймаємо мир як належне, що війна десь далеко. Війна змусила мене переосмислити, що мир не можна сприймати як належне, що треба бути вдячним за те, що ти живеш у країні, де панує мир. Що треба цінувати те, що ти маєш, і щоб те, що ти маєш вдома, залишалося неушкодженим. Ми живемо в достатку і багато хто цього не цінує. Моя вдячність і розуміння того, наскільки добре я тут живу, ще більше зросла через війну в Україні.
Ця війна змінила моє сприйняття/ мою свідомість...
Війна змінила все моє ставлення до біженців. Я зрозуміла, наскільки упереджено я ставилась до
біженців. Коли я допомагала Аліні, я зрозуміла, що це такі ж люди, як і ми з вами. Це було дуже
цілюще, бо відкрило мені інший вимір мислення. Кожен біженець має право бути тут, як і ми, право на допомогу, як і ми.
Я хотіла би побажати людям на Різдво ...
Бажаю людям свідомості, багато світла і любові. Для мене Різдво - це свято світла і любові. Світло, бо воно зцілює. Для мене світло там, де знаходяться душі. Це відчуття зцілення, гарного самопочуття і спокою, тобто світла і любові. Це те, чого я бажаю кожній людині на Різдво. Цього я бажаю завжди.
Щоб люди більше це відчували, більше цим жили. Жили більш усвідомлено.
Ева помогла мне и моим родителям необходимыми в быту и доме вещами. Ева несколько раз привозила нам предметы первой необходимости. Поддерживала меня и моих детей теплыми, эмпатичными сообщениями, соучастием и сопереживанием в первые месяцы нашего пребывания в Констанце. Это было очень важно и ценно знать, что есть люди, которые сопереживают боли и резким изменениям
в жизни.
Єва розповідає свою історію про Добро:
Мені одразу було зрозуміло, що я буду допомагати Аліні, бо вона цього потребує. Тоді щось увімкнулося в середині мене.
Я Єва, фармацевтка, і ця робота мені подобається, тому що я багато контактую з клієнтами, що для мене набагато важливіше, ніж просто продавати речі. Я фармацевтка лише за сумісництвом, тому що для мене важливо мати час на волонтерську роботу в хоспісній асоціації та на лікарняне капеланство, бути поруч з іншими. Я - Єва, людина сердечна, емоційна, тому я щаслива, коли можу зробити щось
гарне для людей.
Що є для мене добро/ доброчинність...
Для мене милосердя - це бути поруч з кимось, оскільки ця людина така ж цінна, як і я, підтримувати та цінувати її. Ми всі рівні, тому всі маємо однакову цінність. Тому я повинна бути для інших такою, як і для себе. Важливо, щоб ти сам працював добре, тому що якщо я хочу зробити комусь добро лише для того,щоб отримати схвальний відгук, то це неправильна основа. Тому я повинна робити для інших
так само, як для себе.
Коли я дізналася, що в Україні почалася війна...
Я була шокована . Я вважаю неймовірним, що війна йде, що вона взагалі почалася. Війна для мене до цього часу була далекою, як у приказці: „Нехай стріляють, аби мене не зачепило“.І раптом війна в Україні опинилася так близько. До неї ще велика відстань, але вона вже набагато ближче, і це мене налякало, і я зрозуміла, що вона може поцілити в будь-кого. Це може статися будь-де. Ми ніде , насправді, не в безпеці. Звичайно, тут ми знаходимося в більш безпечній країні, ніж будь-де, але ми не знаємо, як і що буде далі.
А ще було відчуття безсилля, тому що я вважаю, що це жахливо, де б не була війна, тому що я просто не розумію людей, чому взагалі вона має бути? Що з цим можна зробити? Кожна людина повинна бути миролюбивою, жити в мирі з собою і з іншими, але це не спрацьовує. Все це неприємно, але я помічаю, що багато хто сам наче занімів.
Війна в Україні означає для мене...
Війна для мене - це те, що змушує мене думати, що мир - це просто дуже крихка субстанція. Ми вже давно сприймаємо мир як належне, що війна десь далеко. Війна змусила мене переосмислити, що мир не можна сприймати як належне, що треба бути вдячним за те, що ти живеш у країні, де панує мир. Що треба цінувати те, що ти маєш, і щоб те, що ти маєш вдома, залишалося неушкодженим. Ми живемо в достатку і багато хто цього не цінує. Моя вдячність і розуміння того, наскільки добре я тут живу, ще більше зросла через війну в Україні.
Ця війна змінила моє сприйняття/ мою свідомість...
Війна змінила все моє ставлення до біженців. Я зрозуміла, наскільки упереджено я ставилась до
біженців. Коли я допомагала Аліні, я зрозуміла, що це такі ж люди, як і ми з вами. Це було дуже
цілюще, бо відкрило мені інший вимір мислення. Кожен біженець має право бути тут, як і ми, право на допомогу, як і ми.
Я хотіла би побажати людям на Різдво ...
Бажаю людям свідомості, багато світла і любові. Для мене Різдво - це свято світла і любові. Світло, бо воно зцілює. Для мене світло там, де знаходяться душі. Це відчуття зцілення, гарного самопочуття і спокою, тобто світла і любові. Це те, чого я бажаю кожній людині на Різдво. Цього я бажаю завжди.
Щоб люди більше це відчували, більше цим жили. Жили більш усвідомлено.
8. АРИ РИК
8. Восьмая История
Вікторія про Арі:
Я давно знаю Арі та Санну , адже вони працюють в Констанці, в моїй улюбленій книгарні та опікуються нею.
„Schwarze Geiss“, де я можу придбати книги, яких більше ніде не можу знайти. Де книги читають самі співробітники.
У цій книгарні я хотіла виставити листівки з акварелями Сніжани про Констанц. Арі та Санна погодилися без вагань, і тепер листівки прикрашають інтер’єр книгарні і їх можна
придбати.
У „Шварце Гайсі“, до речі, завдяки Арі, є українсько-німецькі книжки. Вони були чи не першими в Констанці і в цьому напрямку.
Арі розповідає свою історію про Добро:
Я навчився цього від своїх батьків. Мій батько був таким: якщо хтось потрапляв в надзвичайну ситуацію, він допомагав. Він це робив з будь-якими людьми, і з тими, хто потрапив в аварію, наприклад, але допомагав і тим, хто,
скажімо так, втрапив у халепу, вийшовши з в‘язниці. І все це без особливого галасу. Він сам був прийомною дитиною, йому допомагали, тому для нього було природньо передати
це своїм нащадкам.
Мене звати Андреас Рік, я один з менеджерів компанії „Buchladen zur Schwarzen Geiss GmbH. У нас самоврядний бізнес, а це означає, що у нас немає єдиного начальника, ми всі рівноправні. Ми - команда. Я з цим колективом, з цим проектом з 1979 р. Закінчивши школу в 1982 р., я проходив тут виробничу практику і працював тут до кінця 1980-х років. У крім того, я працював на іншій роботі, а потім остаточно повернувся в команду в 1991 році, цього разу вже на посаду керівника.
Спочатку, у 1977 році, це був студентський колектив. Студенти з Університету Констанца подумали: „Ми обговорюємо цікаві теми в університеті, але це так далеко від реальності. Наші ідеї не доходять до міста.
У нас немає жодних зв‘язків з містом. І тоді виникла ідея відкрити книжковий магазин“. Тоді, у 1977 році, пропозиція політичної літератури була дуже мала. Книги були, але багато книгарень відмовилися їх замовляти . Ми подумали, що було б корисно мати книги нових соціальних рухів і зробити їх доступними.
Тоді „новими соціальними рухами“ називали жіночий рух, екологічний рух, рух проти ядерної зброї, учнівський рух і рух геїв. Це мала бути книгарня, тому що книгарня має господарчу діяльність, а отже, може дозволити собі оренду та інші витрати. Я думаю, що важливо, щоб певні ідеї, такі як солідарність і тому подібне, підтримувалися у майбутньому. Я вважаю, що є щось більш важливіше суто економічних рішень.
Для мене важливо робити речі, які виходять за рамки звичайного мейнстріму.
Що є для мене добро/ доброчинність...
Милосердя – це співпереживання, прийняття відповідальності за інших, співчуття іншим, намагання зрозуміти інших, принаймні, мати чітке уявлення , як поводитися з ними. Милосердя - це турбота. Милосердя - це соціальна цінність: наприклад, у 2015 році приїхали біженці з Сирії, чиї будинки тоді розбомбили вщент, як і зараз в Україні. І вони приїжджають сюди, щоб вижити і взагалі мати майбутнє. Їм треба допомагати,
не думаючи про те, скільки будуть коштувати ті чи інші ігри. Сюди звертаються люди, у них є проблеми, і їм треба допомагати, без жодних дебатів. Ми тут у привілейованому становищі, і це накладає певні зобов‘язання.
Коли я дізнався, що в Україні почалася війна...
Пам‘ятаю, як за два дні до війни друзі запитали мене, як я бачу початок війни. Мій прогноз був, що війни не буде, тому що занадто багато було поставлено на карту. Буквально через два дні це сталося. Миру немає. У нас ТУТ мир, але в багатьох частинах світу все інакше. Тому ця війна в Україні не стала для мене несподіванкою, бо я знаю, що є такі істоти, як Путін і його поплічники, які без вагань будуть використовувати насильство для досягнення своїх цілей , і які навіть не гребують масовими вбивствами...
Війна в Україні означає для мене...
Це катастрофа. В першу чергу гуманітарна катастрофа, а також катастрофа в усіх інших відношеннях. З одного боку, ми бачили в таких містах, як Маріуполь, що культурні цінності знищуються свідомо, що російські військові атакують житлові комплекси, що терор здійснюється проти населення, і тому стає зрозумілим, що війна спрямована проти громадянського суспільства. І це справжня проблема.
У мене складається враження, що йдеться не про класичну війну чи військовий захід, а, зрештою, про акт знищення. Знищення культури і сутності, інфраструктури і всього, що хоч якось працює. Путін знає, що не може виграти війну, тому руйнує якомога більше - тактика випаленої землі. А мова йде про те, щоб забрати майбутнє у цілого покоління людей і знищити сьогодення. Повернення до варварства, спровоковане
корумпованим і безжальним російським режимом.
З іншого боку, тут, в Європі, а також у Німеччині, у нас є певна кількість правих екстремістів і фашистів, які вважають путінську росію чудовою. І до них приєдналися люди з політично лівим минулим. Мені не зрозуміло, що саме ці люди вважають „лівим“ чи якимось „прогресивним“ у політиці путіна. Ймовірно, вони не знають нікого в росії, кого можна було б запитати про повсякденне життя людей в росії. І, ймовірно, вони також вітають заходи путінського уряду проти будь-якої форми опозиції, оскільки це полегшує їхнє життя.
Життя може бути таким легким, коли багато чого просто не помічаєш...
Ця війна змінила моє сприйняття/ мою свідомість...
Я зустрічав багато людей, які живуть у перманентному стані війни, з різних культур та інших країн, і які намагалися або намагаються боротися з війною або мати зиск від неї. З війною в Україні до нас трохи наблизилася інша війна.... Війна також була ще ближчою, наприклад, війна в Югославії. Я тоді працював на фабриці. З нами працювало двоє : один - з Хорватії, другий - з Сербії. Вони були найкращими друзями, і ось
одного дня вони побилися, прямо посеред заводу, здивувавши всіх.
Я хотів би побажати людям на Різдво ...
Я бажаю нам усім більше таких членів суспільства, які розплющують очі і включають свій мозок, щоб думати.
Щоб якомога більше людей знайшли в собі сили і мужність визнати нелюдські умови, назвати їх і вжити заходів проти них, не піддаючись на жодні фейки, латеральне мислення та іншу маячню, не потрапляючи у пастки до професійних брехунів і спрощувачів.
Іноді все, чого я собі бажаю, це спокою і тиші. Я бажаю, і надалі знаходити шляхи для підтримки нашого проекту, тому що само собою відбувається так, що благополуччя, яке ми тут маємо, буде зменшуватися. Я бажаю, щоб у мене не закінчувалися ідеї, щоб я міг якомога довше бути частиною рішення, а не постійно
бути частиною проблеми, як дуже багато людей.
Я давно знаю Арі та Санну , адже вони працюють в Констанці, в моїй улюбленій книгарні та опікуються нею.
„Schwarze Geiss“, де я можу придбати книги, яких більше ніде не можу знайти. Де книги читають самі співробітники.
У цій книгарні я хотіла виставити листівки з акварелями Сніжани про Констанц. Арі та Санна погодилися без вагань, і тепер листівки прикрашають інтер’єр книгарні і їх можна
придбати.
У „Шварце Гайсі“, до речі, завдяки Арі, є українсько-німецькі книжки. Вони були чи не першими в Констанці і в цьому напрямку.
Арі розповідає свою історію про Добро:
Я навчився цього від своїх батьків. Мій батько був таким: якщо хтось потрапляв в надзвичайну ситуацію, він допомагав. Він це робив з будь-якими людьми, і з тими, хто потрапив в аварію, наприклад, але допомагав і тим, хто,
скажімо так, втрапив у халепу, вийшовши з в‘язниці. І все це без особливого галасу. Він сам був прийомною дитиною, йому допомагали, тому для нього було природньо передати
це своїм нащадкам.
Мене звати Андреас Рік, я один з менеджерів компанії „Buchladen zur Schwarzen Geiss GmbH. У нас самоврядний бізнес, а це означає, що у нас немає єдиного начальника, ми всі рівноправні. Ми - команда. Я з цим колективом, з цим проектом з 1979 р. Закінчивши школу в 1982 р., я проходив тут виробничу практику і працював тут до кінця 1980-х років. У крім того, я працював на іншій роботі, а потім остаточно повернувся в команду в 1991 році, цього разу вже на посаду керівника.
Спочатку, у 1977 році, це був студентський колектив. Студенти з Університету Констанца подумали: „Ми обговорюємо цікаві теми в університеті, але це так далеко від реальності. Наші ідеї не доходять до міста.
У нас немає жодних зв‘язків з містом. І тоді виникла ідея відкрити книжковий магазин“. Тоді, у 1977 році, пропозиція політичної літератури була дуже мала. Книги були, але багато книгарень відмовилися їх замовляти . Ми подумали, що було б корисно мати книги нових соціальних рухів і зробити їх доступними.
Тоді „новими соціальними рухами“ називали жіночий рух, екологічний рух, рух проти ядерної зброї, учнівський рух і рух геїв. Це мала бути книгарня, тому що книгарня має господарчу діяльність, а отже, може дозволити собі оренду та інші витрати. Я думаю, що важливо, щоб певні ідеї, такі як солідарність і тому подібне, підтримувалися у майбутньому. Я вважаю, що є щось більш важливіше суто економічних рішень.
Для мене важливо робити речі, які виходять за рамки звичайного мейнстріму.
Що є для мене добро/ доброчинність...
Милосердя – це співпереживання, прийняття відповідальності за інших, співчуття іншим, намагання зрозуміти інших, принаймні, мати чітке уявлення , як поводитися з ними. Милосердя - це турбота. Милосердя - це соціальна цінність: наприклад, у 2015 році приїхали біженці з Сирії, чиї будинки тоді розбомбили вщент, як і зараз в Україні. І вони приїжджають сюди, щоб вижити і взагалі мати майбутнє. Їм треба допомагати,
не думаючи про те, скільки будуть коштувати ті чи інші ігри. Сюди звертаються люди, у них є проблеми, і їм треба допомагати, без жодних дебатів. Ми тут у привілейованому становищі, і це накладає певні зобов‘язання.
Коли я дізнався, що в Україні почалася війна...
Пам‘ятаю, як за два дні до війни друзі запитали мене, як я бачу початок війни. Мій прогноз був, що війни не буде, тому що занадто багато було поставлено на карту. Буквально через два дні це сталося. Миру немає. У нас ТУТ мир, але в багатьох частинах світу все інакше. Тому ця війна в Україні не стала для мене несподіванкою, бо я знаю, що є такі істоти, як Путін і його поплічники, які без вагань будуть використовувати насильство для досягнення своїх цілей , і які навіть не гребують масовими вбивствами...
Війна в Україні означає для мене...
Це катастрофа. В першу чергу гуманітарна катастрофа, а також катастрофа в усіх інших відношеннях. З одного боку, ми бачили в таких містах, як Маріуполь, що культурні цінності знищуються свідомо, що російські військові атакують житлові комплекси, що терор здійснюється проти населення, і тому стає зрозумілим, що війна спрямована проти громадянського суспільства. І це справжня проблема.
У мене складається враження, що йдеться не про класичну війну чи військовий захід, а, зрештою, про акт знищення. Знищення культури і сутності, інфраструктури і всього, що хоч якось працює. Путін знає, що не може виграти війну, тому руйнує якомога більше - тактика випаленої землі. А мова йде про те, щоб забрати майбутнє у цілого покоління людей і знищити сьогодення. Повернення до варварства, спровоковане
корумпованим і безжальним російським режимом.
З іншого боку, тут, в Європі, а також у Німеччині, у нас є певна кількість правих екстремістів і фашистів, які вважають путінську росію чудовою. І до них приєдналися люди з політично лівим минулим. Мені не зрозуміло, що саме ці люди вважають „лівим“ чи якимось „прогресивним“ у політиці путіна. Ймовірно, вони не знають нікого в росії, кого можна було б запитати про повсякденне життя людей в росії. І, ймовірно, вони також вітають заходи путінського уряду проти будь-якої форми опозиції, оскільки це полегшує їхнє життя.
Життя може бути таким легким, коли багато чого просто не помічаєш...
Ця війна змінила моє сприйняття/ мою свідомість...
Я зустрічав багато людей, які живуть у перманентному стані війни, з різних культур та інших країн, і які намагалися або намагаються боротися з війною або мати зиск від неї. З війною в Україні до нас трохи наблизилася інша війна.... Війна також була ще ближчою, наприклад, війна в Югославії. Я тоді працював на фабриці. З нами працювало двоє : один - з Хорватії, другий - з Сербії. Вони були найкращими друзями, і ось
одного дня вони побилися, прямо посеред заводу, здивувавши всіх.
Я хотів би побажати людям на Різдво ...
Я бажаю нам усім більше таких членів суспільства, які розплющують очі і включають свій мозок, щоб думати.
Щоб якомога більше людей знайшли в собі сили і мужність визнати нелюдські умови, назвати їх і вжити заходів проти них, не піддаючись на жодні фейки, латеральне мислення та іншу маячню, не потрапляючи у пастки до професійних брехунів і спрощувачів.
Іноді все, чого я собі бажаю, це спокою і тиші. Я бажаю, і надалі знаходити шляхи для підтримки нашого проекту, тому що само собою відбувається так, що благополуччя, яке ми тут маємо, буде зменшуватися. Я бажаю, щоб у мене не закінчувалися ідеї, щоб я міг якомога довше бути частиною рішення, а не постійно
бути частиною проблеми, як дуже багато людей.
9. ЮЛИЯ ГЕРЦОГ
Photo: Iceland, Landmannalaugar, 2016.
9. Девятая История
Аліна про Юлію:
Юлия в марте на фейсбуке опубликовала пост, где отдавала вещи бесплатно. После контакта со мной, Юлия попросила список, что необходимо из вещей/предметов быта/ для жизни в новом месте для меня и для моих троих детей. По этому списку Юлия среди знакомых собрала
мебель/вещи для школы детям/другие предметы быта и привозила мне два раза из Швейцарии. Это было очень доброе и теплое общение и помощь. Я и Юлия до сих пор в контакте.
Юлія розповідає свою історію доброчинності:
Спочатку я просто хотіла роздавати різні рамки
для фотографій у Фейсбуці. Я часто це роблю і не замислювалася над цим. Аліна написала мені і запитала, чи можу я привезти рамки до Констанца. Вона мені трохи написала, хто вона, звідки родом... Я тоді подумала, раз ми
все одно переїжджаємо, то запитаю, що ще їй може стати в нагоді. Для мене було зрозуміло, що я хочу допомогти, хочу щось зробити, навіть якщо це означає просто завантажити машину і привезти її речі. Її історія не відпускала мене.
Тоді я подумала: троє дітей... Відчуття, що треба їхати і залишати все, що ти вважаєш домом. Про це мені було навіть страшно подумати... І я почала збирати різні речі, які були потрібні Аліні та її діткам, у своїх рідних та знайомих.
Деякі поняття злилися воєдино і було приємно бачити, як багато людей готові допомогти.
Наше життя іноді так швидко плине, один день пролітає за іншим. Ми не дуже переймаємося тим, що маємо, і наскільки все у нас гаразд. Тим, що ми можемо цінувати і якими дрібничками здатні просто допомогти комусь у першу мить.
Мене звати Юлія, мені 35 років, я проживаю в місті Кройцлінген. Я родом з міста Констанц. Я люблю бути з сім‘єю та друзями , з якими проводжу час з насолодою. Також люблю побути наодинці, щоб чітко усвідомити, що відбувається навколо, і розібратися в своїх думках. Я б охарактеризувала себе як емпатійну та рефлексивну людину, дуже критичною до себе, та меншою мірою до оточуючих. Маю гарне почуття гумору, люблю спілкуватися з людьми, відкрита для спілкування. Я людина творча,
але приділяю цьому надто мало часу. Я завжди готова прийти на поміч. Напевно, це пов‘язано з моєю професією. До недавнього часу я працювала вчителем. Зараз я директор початкової школи в кантоні Цюріх.
Що є для мене добро/ доброчинність...
Для мене доброчинність - це коли ти готова допомогати іншій людині, не очікуючи нічого натомість.
Бути поруч один з одним, вміти слухати інших, дарувати свій час і сприймати потреби інших. Приймати і цінувати людей такими, якими вони є.
Коли я дізналася, що в Україні почалася війна...
Перші звістки про початок війни в Україні, природно, зачепили і схвилювали мене. Хотілося дізнатися про це більше. Діти-біженці, що прибули до нас зі своїми родинами, також потребували місця в школі. Потім все це раптом стало зовсім близько, і я помітила, що ці сім‘ї, які є абсолютно новими для нашої шкільної спільноти, нікого не знають і не вміють спілкуватися німецькою мовою. Вони не
знають місцевості, живуть у людей, які їх прихистили. Раптом зла доля, спричинена війною в Україні, опинилася ось тут , зовсім поруч від мене. Я відчула, що це також спричинило в мене невпевненість у собі. Я тоді подумала , як добре мені живеться, як мало ми турбуємось про безпеку насправді. Коли я познайомилася з Аліною та її історією, то уявила, як би я себе почувала, якби не змогла більше бути
вдома, якби мені довелося покинути все...
Ця війна змінила моє сприйняття/ мою свідомість...
Моє сприйняття однозначно змінилося в тому напрямку, що треба вчитися цінувати дрібниці. Або просто сприймати: що відбувається навколо мене, що відбувається всередині мене. Я раптом
зрозуміла, що думаю про стільки безглуздих речей, які в підсумку виявляються непотрібними. Я можу витрачати свої думки на набагато важливіші речі, йти по світу набагато більш усвідомлено.
На початку я слідкувала за новинами про війну і зрозуміла, що потрапила у спіраль негативу. Я все більше знала про війну, але мені це не допомагало психологічно.
Тоді мені було важливо допомогти тут, допомогти людям, які сюди приїжджають. Допомогти дітям у школі, яким вже довелося багато пережити у своєму юному віці, і які поки що змушені орієнтуватися у світі, не знаючи німецької мови. Важливо було дати їм хороший старт. Війна спровокувала те, що відбувається тут, у моєму житті. Люди, які приїхали сюди і потребували нашої допомоги. Тікаючи від війни і приходячи в наше життя, люди наблизили нас до свого життя і до того, що їм довелося пережити. Я була глибоко зворушена стражданнями, які їм довелося пережити.
Моє життя і моє оточення в безпеці, але з тих пір мене не полишає думка, а що, якби я сама
безпосередньо постраждала.
Я хотіла би побажати людям на Різдво ...
Для мене Різдво дає можливість сповільнити своє життя. Залишити суєту і метушню позаду і прийти до спокою. Проводити час в компанії рідних вам людей. Робити те, що приносить задоволення і надає сил. Це те, що я бажаю своїм співвітчизникам на Різдво Христове.
Юлия в марте на фейсбуке опубликовала пост, где отдавала вещи бесплатно. После контакта со мной, Юлия попросила список, что необходимо из вещей/предметов быта/ для жизни в новом месте для меня и для моих троих детей. По этому списку Юлия среди знакомых собрала
мебель/вещи для школы детям/другие предметы быта и привозила мне два раза из Швейцарии. Это было очень доброе и теплое общение и помощь. Я и Юлия до сих пор в контакте.
Юлія розповідає свою історію доброчинності:
Спочатку я просто хотіла роздавати різні рамки
для фотографій у Фейсбуці. Я часто це роблю і не замислювалася над цим. Аліна написала мені і запитала, чи можу я привезти рамки до Констанца. Вона мені трохи написала, хто вона, звідки родом... Я тоді подумала, раз ми
все одно переїжджаємо, то запитаю, що ще їй може стати в нагоді. Для мене було зрозуміло, що я хочу допомогти, хочу щось зробити, навіть якщо це означає просто завантажити машину і привезти її речі. Її історія не відпускала мене.
Тоді я подумала: троє дітей... Відчуття, що треба їхати і залишати все, що ти вважаєш домом. Про це мені було навіть страшно подумати... І я почала збирати різні речі, які були потрібні Аліні та її діткам, у своїх рідних та знайомих.
Деякі поняття злилися воєдино і було приємно бачити, як багато людей готові допомогти.
Наше життя іноді так швидко плине, один день пролітає за іншим. Ми не дуже переймаємося тим, що маємо, і наскільки все у нас гаразд. Тим, що ми можемо цінувати і якими дрібничками здатні просто допомогти комусь у першу мить.
Мене звати Юлія, мені 35 років, я проживаю в місті Кройцлінген. Я родом з міста Констанц. Я люблю бути з сім‘єю та друзями , з якими проводжу час з насолодою. Також люблю побути наодинці, щоб чітко усвідомити, що відбувається навколо, і розібратися в своїх думках. Я б охарактеризувала себе як емпатійну та рефлексивну людину, дуже критичною до себе, та меншою мірою до оточуючих. Маю гарне почуття гумору, люблю спілкуватися з людьми, відкрита для спілкування. Я людина творча,
але приділяю цьому надто мало часу. Я завжди готова прийти на поміч. Напевно, це пов‘язано з моєю професією. До недавнього часу я працювала вчителем. Зараз я директор початкової школи в кантоні Цюріх.
Що є для мене добро/ доброчинність...
Для мене доброчинність - це коли ти готова допомогати іншій людині, не очікуючи нічого натомість.
Бути поруч один з одним, вміти слухати інших, дарувати свій час і сприймати потреби інших. Приймати і цінувати людей такими, якими вони є.
Коли я дізналася, що в Україні почалася війна...
Перші звістки про початок війни в Україні, природно, зачепили і схвилювали мене. Хотілося дізнатися про це більше. Діти-біженці, що прибули до нас зі своїми родинами, також потребували місця в школі. Потім все це раптом стало зовсім близько, і я помітила, що ці сім‘ї, які є абсолютно новими для нашої шкільної спільноти, нікого не знають і не вміють спілкуватися німецькою мовою. Вони не
знають місцевості, живуть у людей, які їх прихистили. Раптом зла доля, спричинена війною в Україні, опинилася ось тут , зовсім поруч від мене. Я відчула, що це також спричинило в мене невпевненість у собі. Я тоді подумала , як добре мені живеться, як мало ми турбуємось про безпеку насправді. Коли я познайомилася з Аліною та її історією, то уявила, як би я себе почувала, якби не змогла більше бути
вдома, якби мені довелося покинути все...
Ця війна змінила моє сприйняття/ мою свідомість...
Моє сприйняття однозначно змінилося в тому напрямку, що треба вчитися цінувати дрібниці. Або просто сприймати: що відбувається навколо мене, що відбувається всередині мене. Я раптом
зрозуміла, що думаю про стільки безглуздих речей, які в підсумку виявляються непотрібними. Я можу витрачати свої думки на набагато важливіші речі, йти по світу набагато більш усвідомлено.
На початку я слідкувала за новинами про війну і зрозуміла, що потрапила у спіраль негативу. Я все більше знала про війну, але мені це не допомагало психологічно.
Тоді мені було важливо допомогти тут, допомогти людям, які сюди приїжджають. Допомогти дітям у школі, яким вже довелося багато пережити у своєму юному віці, і які поки що змушені орієнтуватися у світі, не знаючи німецької мови. Важливо було дати їм хороший старт. Війна спровокувала те, що відбувається тут, у моєму житті. Люди, які приїхали сюди і потребували нашої допомоги. Тікаючи від війни і приходячи в наше життя, люди наблизили нас до свого життя і до того, що їм довелося пережити. Я була глибоко зворушена стражданнями, які їм довелося пережити.
Моє життя і моє оточення в безпеці, але з тих пір мене не полишає думка, а що, якби я сама
безпосередньо постраждала.
Я хотіла би побажати людям на Різдво ...
Для мене Різдво дає можливість сповільнити своє життя. Залишити суєту і метушню позаду і прийти до спокою. Проводити час в компанії рідних вам людей. Робити те, що приносить задоволення і надає сил. Це те, що я бажаю своїм співвітчизникам на Різдво Христове.
10. САННА ДИТРИХ
10. Десятая История
Вікторія про Санну
Я давно знаю Санну та Арі, адже вони працюють в Констанці, в моїй улюбленій книгарні та опікуються нею. „Schwarze Geiss“, де я можу придбати книги, яких більше ніде не можу знайти. Де книги читають самі співробітники.
У цій книгарні я хотіла виставити листівки з акварелями Сніжани про Констанц. Арі та Санна погодилися без вагань, і тепер листівки прикрашають інтер’єр книгарні і їх можна
придбати.
Санна розповідає про те, чому вона допомагає і
підтримує:
Допомагати - для мене це абсолютно нормально.
Я Санна. Я народилася в Констанці, але довгий час перебувала далеко від рідного міста. Я мешкала в Берліні, потім довгий час жила в Італії. І от уже минуло понад 20 років , як я повернулася сюди до Schwarze Geiss.
Часом я читаю багато книжок, а бувають періоди, коли я взагалі не читаю, бо голова забита іншими речами.
Хоча це звучить банально, що кожен книгопродавець прагне щось робити з книжками і людством. Але я пам’ятаю, що ще з дитинства хотіла щось робити з книжками, але не знала, що саме. Я просто багато читала, особливо в Італії.
Що є для мене добро/ доброчинність...
Для мене милосердя асоціюється з церквою і католицизмом. Це досить складно. Це слово, яке, як правило, викликає почуття відрази. З добротою я можу зробити більше. Можливо, це елементарна довіра. У всьому світі і між людьми. Можливо, це значить бути добрим. Для мене це дуже тісно пов‘язано з радістю.
Коли я дізналася, що в Україні почалася війна...
Я думаю, що нічого особливого (вплинуло) Відтоді ,мабуть, розширилися межі елементарної
незахищеності. Але я думаю, що в мені завжди було трохи цього, тому що ще в дитинстві моя бабуся казала мені: „Я пережила дві війни. І я радію з того, що вже така стара. Просто наступну війну я не переживу“. Тоді я переклала для неї пісню Джона Леннона „Imagine“, але бабусі це не дуже допомогло. Вона була переконана, що наближається наступна війна.
Існує елементарний смуток. І елементарна незахищеність. Але це, безумовно, також частина моєї особистості.
Війна в Україні означає для мене...
Що я пізнала Україну. До цього я практично нічого не знала про саму країну, але тепер я знаю набагато більше. Люди стали мені ближчі.
Ця війна змінила моє сприйняття/ мою свідомість...
Я ненавиджу війну. Але я абсолютно безпорадна, мабуть, як і всі, я думаю. Я думаю, що багато людей в Росії також безпорадні.
Моїми улюбленими письменниками, які найбільше вплинули на мене, були ветерани Другої світової війни. Селінджер і Воннегут. Воннегут написав антивоєнну книгу, і хтось сказав, чому б вам не написати книгу проти цунамі. Я не думаю, що ми можемо жити без війни, на жаль. Хотілося б, щоб було інакше. Я цього не розумію.
Я хотіла би побажати людям на Різдво ...
У нас з маленьким хлопчиком, якого я виховую, існує своєрідний ритуал - кожного вечора ми
повторюємо як таку собі мантру : “нехай всі тварини, рослини і люди будуть у безпеці та спокої “. Це те, чого б я хотіла побажати.
Я давно знаю Санну та Арі, адже вони працюють в Констанці, в моїй улюбленій книгарні та опікуються нею. „Schwarze Geiss“, де я можу придбати книги, яких більше ніде не можу знайти. Де книги читають самі співробітники.
У цій книгарні я хотіла виставити листівки з акварелями Сніжани про Констанц. Арі та Санна погодилися без вагань, і тепер листівки прикрашають інтер’єр книгарні і їх можна
придбати.
Санна розповідає про те, чому вона допомагає і
підтримує:
Допомагати - для мене це абсолютно нормально.
Я Санна. Я народилася в Констанці, але довгий час перебувала далеко від рідного міста. Я мешкала в Берліні, потім довгий час жила в Італії. І от уже минуло понад 20 років , як я повернулася сюди до Schwarze Geiss.
Часом я читаю багато книжок, а бувають періоди, коли я взагалі не читаю, бо голова забита іншими речами.
Хоча це звучить банально, що кожен книгопродавець прагне щось робити з книжками і людством. Але я пам’ятаю, що ще з дитинства хотіла щось робити з книжками, але не знала, що саме. Я просто багато читала, особливо в Італії.
Що є для мене добро/ доброчинність...
Для мене милосердя асоціюється з церквою і католицизмом. Це досить складно. Це слово, яке, як правило, викликає почуття відрази. З добротою я можу зробити більше. Можливо, це елементарна довіра. У всьому світі і між людьми. Можливо, це значить бути добрим. Для мене це дуже тісно пов‘язано з радістю.
Коли я дізналася, що в Україні почалася війна...
Я думаю, що нічого особливого (вплинуло) Відтоді ,мабуть, розширилися межі елементарної
незахищеності. Але я думаю, що в мені завжди було трохи цього, тому що ще в дитинстві моя бабуся казала мені: „Я пережила дві війни. І я радію з того, що вже така стара. Просто наступну війну я не переживу“. Тоді я переклала для неї пісню Джона Леннона „Imagine“, але бабусі це не дуже допомогло. Вона була переконана, що наближається наступна війна.
Існує елементарний смуток. І елементарна незахищеність. Але це, безумовно, також частина моєї особистості.
Війна в Україні означає для мене...
Що я пізнала Україну. До цього я практично нічого не знала про саму країну, але тепер я знаю набагато більше. Люди стали мені ближчі.
Ця війна змінила моє сприйняття/ мою свідомість...
Я ненавиджу війну. Але я абсолютно безпорадна, мабуть, як і всі, я думаю. Я думаю, що багато людей в Росії також безпорадні.
Моїми улюбленими письменниками, які найбільше вплинули на мене, були ветерани Другої світової війни. Селінджер і Воннегут. Воннегут написав антивоєнну книгу, і хтось сказав, чому б вам не написати книгу проти цунамі. Я не думаю, що ми можемо жити без війни, на жаль. Хотілося б, щоб було інакше. Я цього не розумію.
Я хотіла би побажати людям на Різдво ...
У нас з маленьким хлопчиком, якого я виховую, існує своєрідний ритуал - кожного вечора ми
повторюємо як таку собі мантру : “нехай всі тварини, рослини і люди будуть у безпеці та спокої “. Це те, чого б я хотіла побажати.
11. СЬЮ ШМИД И ЛУИЗА МЕРЛЕ
11. Одиннадцатая История Луиза Мерле
Вікторія про Луїзу:
Коли я шукала для Сніжани роботу, де вона могла б реалізувати свій талант акварелі та вільного малювання, я зателефонувала Крістін Цурейх. Крістін розповіла мені, що Луїза планує організувати курси малювання для дорослих
і дітей біженців у своїй художній школі і шукає людину, яка б володіла цією справою. Після цього мені вдалося познайомити Сніжану з Луїзою, і вже незабаром вона викладала в художній школі двомісячні курси живопису
для дітей та дорослих з України.
Організувати ці курси живопису у такий короткий термін та підтримати їх фінансово стало можливим завдяки ініціативі „Ательє Зобель“ та Сью Шмід.
Луїза розповідає свою історію про Добро:
Коли прибули перші біженці, я, природно, подумала, чим я можу допомогти особисто. На жаль, через обставини, що склалися, я не могла когось прийняти і багато пожертвувати відразу. Спочатку я намагалась допомогти фінансово. Але з самого початку я прагнула займатися
чимось довгостроковим. Коли до нас звернулася Сью, я, звісно, була відразу готова допомогати. Завдяки особистим контактам і відсутності бюрократичної тяганини нам вдалося організувати ці курси, тривалістю в шість
тижнів. Створити творчий майданчик для дітей та матерів, де вони могли б обмінюватися ідеями та креативно самовиражатися.
Мене звуть Луїза Мерле, я вже 16 років живу в Констанці, хоча сама родом із Берліна. За ці роки
Констанц став для мене рідним домом, щоправда цей процес не завжди був легким. Мені ще й досі
час від часу необхідно відвідувати великі міста. Але дійсності, я відчуваю, що дедалі більше належу до Констанца.
Ми з Сью знайомі вже давно, а , крім того, працювали разом над невеликим проектом до Дня святого Валентина. Школа мистецтв Констанца охоче приймає участь у проектах і намагається якомога частіше співпрацювати з місцевими митцями та бізнесом. Як художня школа ми існуємо вже чотири роки і відчуваємо себе затребуваними та маємо підтримку в місті. Мабуть, прийшов час і місто дозріло до створення художньої школи. Ми раді всім людям, які знаходять свій шлях до нас, а також тішимося
гарною співпрацею з містом, управлінням культури та управлінням будівництва.
Що є для мене добро/ доброчинність...
Мені здається, я ніколи не замислювалась над цим. Можливо, це тому, що я завжди вважаю, що
люди добрі, і що добро породжує добро. Для мене дуже важливо ставитись до людей позитивно і приймати їх такими, якими вони є. З усіма їхніми історіями, болями та особливостями. Думаю, якщо зможу ,завжди допоможу.
Коли я дізналася, що в Україні почалася війна...
Чесно? Я була у фітнес студії на тренуванні. Ситуація в тижні і дні перед вторгненням вже була напруженою, але я чомусь ще сподівалася, що вдасться знайти дипломатичне рішення. Коли новина дійшла до нас, перше, що сталося - в студії запала тиша і стало якось незатишно. Всі раптом дуже принишкли і замислилися. Для мене особисто цей момент був пробудженням, своєрідною паузою.
Ми живемо в Європі зі спадщиною двох останніх світових воєн, але протягом десятиліть ми росли в мирі. Холодна війна моєї юності відійшла у минуле, і ось тепер цей страх раптово повернувся. Мене це неабияк приголомшило.
Ця війна змінила моє сприйняття/ мою свідомість...
Я стала більш смиренною. У перші кілька тижнів це був переважно страх і невпевненість, але зараз я намагаюся не давати страху паралізувати себе. Я не можу сприймати як належне те, що маю тут, у Констанці, в Німеччині. Світ зараз став нестабільним, він завжди був таким, але зараз ми відчуваємо
це тут, в Європі. Тим більш важливо тепер підтримувати цінності та демократію і не відвертатися від них. Кризи об‘єднують людей, і було б добре, якби ці зв‘язки зміцнювалися. Людяність і толерантність стали для мене зараз ще більш важливими.
Я хотіла би побажати людям на Різдво ...
Бажаю людям, щоб вони не втрачали надії на добро і продовжували набиратися сил його відстоювати.
Коли я шукала для Сніжани роботу, де вона могла б реалізувати свій талант акварелі та вільного малювання, я зателефонувала Крістін Цурейх. Крістін розповіла мені, що Луїза планує організувати курси малювання для дорослих
і дітей біженців у своїй художній школі і шукає людину, яка б володіла цією справою. Після цього мені вдалося познайомити Сніжану з Луїзою, і вже незабаром вона викладала в художній школі двомісячні курси живопису
для дітей та дорослих з України.
Організувати ці курси живопису у такий короткий термін та підтримати їх фінансово стало можливим завдяки ініціативі „Ательє Зобель“ та Сью Шмід.
Луїза розповідає свою історію про Добро:
Коли прибули перші біженці, я, природно, подумала, чим я можу допомогти особисто. На жаль, через обставини, що склалися, я не могла когось прийняти і багато пожертвувати відразу. Спочатку я намагалась допомогти фінансово. Але з самого початку я прагнула займатися
чимось довгостроковим. Коли до нас звернулася Сью, я, звісно, була відразу готова допомогати. Завдяки особистим контактам і відсутності бюрократичної тяганини нам вдалося організувати ці курси, тривалістю в шість
тижнів. Створити творчий майданчик для дітей та матерів, де вони могли б обмінюватися ідеями та креативно самовиражатися.
Мене звуть Луїза Мерле, я вже 16 років живу в Констанці, хоча сама родом із Берліна. За ці роки
Констанц став для мене рідним домом, щоправда цей процес не завжди був легким. Мені ще й досі
час від часу необхідно відвідувати великі міста. Але дійсності, я відчуваю, що дедалі більше належу до Констанца.
Ми з Сью знайомі вже давно, а , крім того, працювали разом над невеликим проектом до Дня святого Валентина. Школа мистецтв Констанца охоче приймає участь у проектах і намагається якомога частіше співпрацювати з місцевими митцями та бізнесом. Як художня школа ми існуємо вже чотири роки і відчуваємо себе затребуваними та маємо підтримку в місті. Мабуть, прийшов час і місто дозріло до створення художньої школи. Ми раді всім людям, які знаходять свій шлях до нас, а також тішимося
гарною співпрацею з містом, управлінням культури та управлінням будівництва.
Що є для мене добро/ доброчинність...
Мені здається, я ніколи не замислювалась над цим. Можливо, це тому, що я завжди вважаю, що
люди добрі, і що добро породжує добро. Для мене дуже важливо ставитись до людей позитивно і приймати їх такими, якими вони є. З усіма їхніми історіями, болями та особливостями. Думаю, якщо зможу ,завжди допоможу.
Коли я дізналася, що в Україні почалася війна...
Чесно? Я була у фітнес студії на тренуванні. Ситуація в тижні і дні перед вторгненням вже була напруженою, але я чомусь ще сподівалася, що вдасться знайти дипломатичне рішення. Коли новина дійшла до нас, перше, що сталося - в студії запала тиша і стало якось незатишно. Всі раптом дуже принишкли і замислилися. Для мене особисто цей момент був пробудженням, своєрідною паузою.
Ми живемо в Європі зі спадщиною двох останніх світових воєн, але протягом десятиліть ми росли в мирі. Холодна війна моєї юності відійшла у минуле, і ось тепер цей страх раптово повернувся. Мене це неабияк приголомшило.
Ця війна змінила моє сприйняття/ мою свідомість...
Я стала більш смиренною. У перші кілька тижнів це був переважно страх і невпевненість, але зараз я намагаюся не давати страху паралізувати себе. Я не можу сприймати як належне те, що маю тут, у Констанці, в Німеччині. Світ зараз став нестабільним, він завжди був таким, але зараз ми відчуваємо
це тут, в Європі. Тим більш важливо тепер підтримувати цінності та демократію і не відвертатися від них. Кризи об‘єднують людей, і було б добре, якби ці зв‘язки зміцнювалися. Людяність і толерантність стали для мене зараз ще більш важливими.
Я хотіла би побажати людям на Різдво ...
Бажаю людям, щоб вони не втрачали надії на добро і продовжували набиратися сил його відстоювати.
11. Одиннадцатая История Сью Шмид
Viktoriya über Sue:
Als ich für Snizhana nach einem Job geschaut habe, wo sie ihr Talent für Aquarell- und Freihandzeichnen entfalten könnte, habe ich Christine Zureich angerufen. Christine hat mir darüber erzählt, dass Luise in ihrer Kunstschule Malkurse für geflüchtete
Erwachsene und Kinder anbieten möchte und gerade jemanden sucht, der die Sprache beherrscht. Snizhana durfte sich dann bei Luise vorstellen und kurze Zeit darauf hat sie zweimonati-ge Malkurse für Kinder und Erwachsene aus der Ukraine in der Kunstschule gegeben.
Diese Malkurse in so einer kurzen Zeit durchzuführen und finanziell zu unterstützen, ist durch das Atelier Zobel und die Idee von Sue Schmid möglich geworden.
Sue розповідає свою історію про Добро:
I wanted to participate in welcoming people displaced from their homes. So, we created a project where people could meet and think about the beginning, to think about beauty again.
Luise is an amazing partner; in case I didn’t say it before – thank you Luise! Together we were able to create two 8-week Art courses for both adults and kids within a few weeks.
I am Sue. I was working as a Project Manager at the British Crafts Council when I started dating Peter, six
months later I moved from London, England to Konstanz -- but I am originally from Montreal, Canada. For the past fifteen years I have worked with my husband Peter Schmid at Atelier Zobel. Together we lead a design studio and gallery, creating a space for beautiful objects and amazing people to come together.
One of the many events we hold throughout the year is our Mother’s Day workshop. Every year we invite kids to hand craft a project for Mom in celebration of Mother’s Day. The profits from the annual workshop benefit a local non-profit organization. This year our team wanted to welcome Ukrainian refugees to Konstanz by hosting an art class taught in their mother tongue, entitled „Kunst verbindet“.
Що є для мене добро/ доброчинність...
We tend to think of kindness as an individual act, but I think of kindness as social behavior. If we live in a
society that places value on being kind, and people are treated kindly, then it’s much easier to act kindly However, kindness must be a reciprocal act. Therefore opposite is also true -- if members of your community do not value kindness and/or do not reciprocate, kind acts will dissipate. If you think about it, what is society?
Comedian Trevor Noah, gave an interesting explanation at the beginning of the pandemic in reaction to the tragedy of George Floyd:
‘What is Society? Fundamentally, when you boil it down, ‘Society’ is a contract, it is the contract that we sign amongst human beings with each other as human beings whether spoken or unspoken and we say amongst this group of ‘us’, we agree on common rules, common deals and common practices that are going to define us as a group – that’s what I think society is, a contract. And as with most contracts, the contract is only as strong as the people abiding by it.’
I have had the privilege of being raised in a socially democratic environment. Therefore, I have the privilege and responsibility of participating, as well as defining the social contract. I would like to live in a society that values kindness, therefore as an individual, I do what I can to reflect the world I want to live in.
Коли я дізналася, що в Україні почалася війна...
My first reaction was emotional – grief and sympathy for every person effected by the war.
My second impulse, as a historian, (I hold a Masters in the History of Art, and taught Art History in Universities for many years), was to understand the context of war, who are the stakeholders, and look for historical references that might offer insights, explanations, and possible conclusions.
Ця війна змінила моє сприйняття/ мою свідомість...
Somehow, I assumed in a battle between good and bad, good would always win. I don’t think that anymore. It also served as a wake-up call. That all have to participate in preserving democracy and take responsibility to work to change negative cultural shifts - rather than assume that someone else’s will fix it.
Я хотіла би побажати людям на Різдво ...
Of course, World Peace and Joy... but for those who feel that this is native... I would wish that people don’t
lose hope.
I love superheroes. My favorite is Batman, the Dark Knight or Batman Begins... even the old comic books. In one episode, after saving the world, again, Batman says, ‘When hope is lost, so is the battle, we must never lose hope.’ Superheroes may not exist, but the morals that they teach us to do. So, if I found a wishing well or a magic genie gave me three wishes - I’d wish for World Peace and Joy, and never-ending Hope.
Als ich für Snizhana nach einem Job geschaut habe, wo sie ihr Talent für Aquarell- und Freihandzeichnen entfalten könnte, habe ich Christine Zureich angerufen. Christine hat mir darüber erzählt, dass Luise in ihrer Kunstschule Malkurse für geflüchtete
Erwachsene und Kinder anbieten möchte und gerade jemanden sucht, der die Sprache beherrscht. Snizhana durfte sich dann bei Luise vorstellen und kurze Zeit darauf hat sie zweimonati-ge Malkurse für Kinder und Erwachsene aus der Ukraine in der Kunstschule gegeben.
Diese Malkurse in so einer kurzen Zeit durchzuführen und finanziell zu unterstützen, ist durch das Atelier Zobel und die Idee von Sue Schmid möglich geworden.
Sue розповідає свою історію про Добро:
I wanted to participate in welcoming people displaced from their homes. So, we created a project where people could meet and think about the beginning, to think about beauty again.
Luise is an amazing partner; in case I didn’t say it before – thank you Luise! Together we were able to create two 8-week Art courses for both adults and kids within a few weeks.
I am Sue. I was working as a Project Manager at the British Crafts Council when I started dating Peter, six
months later I moved from London, England to Konstanz -- but I am originally from Montreal, Canada. For the past fifteen years I have worked with my husband Peter Schmid at Atelier Zobel. Together we lead a design studio and gallery, creating a space for beautiful objects and amazing people to come together.
One of the many events we hold throughout the year is our Mother’s Day workshop. Every year we invite kids to hand craft a project for Mom in celebration of Mother’s Day. The profits from the annual workshop benefit a local non-profit organization. This year our team wanted to welcome Ukrainian refugees to Konstanz by hosting an art class taught in their mother tongue, entitled „Kunst verbindet“.
Що є для мене добро/ доброчинність...
We tend to think of kindness as an individual act, but I think of kindness as social behavior. If we live in a
society that places value on being kind, and people are treated kindly, then it’s much easier to act kindly However, kindness must be a reciprocal act. Therefore opposite is also true -- if members of your community do not value kindness and/or do not reciprocate, kind acts will dissipate. If you think about it, what is society?
Comedian Trevor Noah, gave an interesting explanation at the beginning of the pandemic in reaction to the tragedy of George Floyd:
‘What is Society? Fundamentally, when you boil it down, ‘Society’ is a contract, it is the contract that we sign amongst human beings with each other as human beings whether spoken or unspoken and we say amongst this group of ‘us’, we agree on common rules, common deals and common practices that are going to define us as a group – that’s what I think society is, a contract. And as with most contracts, the contract is only as strong as the people abiding by it.’
I have had the privilege of being raised in a socially democratic environment. Therefore, I have the privilege and responsibility of participating, as well as defining the social contract. I would like to live in a society that values kindness, therefore as an individual, I do what I can to reflect the world I want to live in.
Коли я дізналася, що в Україні почалася війна...
My first reaction was emotional – grief and sympathy for every person effected by the war.
My second impulse, as a historian, (I hold a Masters in the History of Art, and taught Art History in Universities for many years), was to understand the context of war, who are the stakeholders, and look for historical references that might offer insights, explanations, and possible conclusions.
Ця війна змінила моє сприйняття/ мою свідомість...
Somehow, I assumed in a battle between good and bad, good would always win. I don’t think that anymore. It also served as a wake-up call. That all have to participate in preserving democracy and take responsibility to work to change negative cultural shifts - rather than assume that someone else’s will fix it.
Я хотіла би побажати людям на Різдво ...
Of course, World Peace and Joy... but for those who feel that this is native... I would wish that people don’t
lose hope.
I love superheroes. My favorite is Batman, the Dark Knight or Batman Begins... even the old comic books. In one episode, after saving the world, again, Batman says, ‘When hope is lost, so is the battle, we must never lose hope.’ Superheroes may not exist, but the morals that they teach us to do. So, if I found a wishing well or a magic genie gave me three wishes - I’d wish for World Peace and Joy, and never-ending Hope.
12. ФРАНЦИСКА БАЛЬ
12. Двенадцатая История
Вікторія про Франці:
Оскільки стала відомою дата приїзду Сніжани, її сестри, дочок та кота, я шукала нове житло, де жінки зможуть перебувати стільки, скільки це буде необхідно. Для мене також було важливо, щоб сестри з доньками жили недалеко одна від одної. Я створила оголошення в Інстаграмі в
своїх Сторіс, що шукаю саме те, що мені потрібно. Анна із ресторану Феттен Адлер зробила репост мого оголошення у себе в сторіс, і в результаті зі мною вийшла на зв‘язок Франці. Сніжана, з донькою та котом знайшли затишну
кімнату в чудовій старовинній будівлі разом з Франці і залишилися там жити до свого повернення до Києва в середині серпня.
Франці розповідає свою історію про Добро:
Я думала про те. як я можу допомогти. Я вбачаю свою силу в моїй емпатії, в моєму відчутті людей і у моєму соціальному хисті. Я також робила пожертви, але мене це не задовольняло. Це не принесло мені відчуття :’Добре, я змінила ситуацію’. Пожертвування - це не те, чим я хотіла
допомогти. . Я знала, що дуже хочу активно допомогти людям.
Мене звати Франциска, мені 29 років, я пристрасний вчитель біології та хімії, я родом з землі Рейнланд-Пфальц, а зараз живу тут, у прекрасному місті Констанц. Я дуже відкрита людина, такий собі соціальний метелик: людина, яка любить, щоб навколо неї були люди, але інколи свідомо насолоджується самотністю. Для мене важливо чимось займатися з друзями. Мені дуже цікаво, якими є люди, тому я відкрита до нового. Я відкрита і наполеглива.
Що є для мене добро/ доброчинність...
Милосердя... На думку спадає прислів‘я: „Стався до ближнього, як до самого себе“. Тож те, що
принесуть мені, я несу сусідові. Щодо мене особисто, то я віддаю людям більше, ніж очікую для себе.
Я полюбляю дарувати без винагороди. Мені тут не потрібне жодне оцінювання.
Коли я дізналася, що в Україні почалася війна...
У мене було дуже нудотне відчуття. Я зараз вже можу зітхнути з полегшенням, тому що це відчувалося як важкий тягар, але й одночасно неосяжний. Це був стан шоку, для мене це був абсолютно несправедливий сценарій. Думка про те, що люди перебувають у стані війни і мають пережити стільки страждань, просто жахлива і нестерпна. Я взагалі не могла описати це спочатку, це було схоже на стан шоку! Це переслідувало мене, я не знала, що з цим робити. Тоді я відчувла себе винною, бо це не торкнулося мене особисто: на щастя, у мене немає родичів, де це могло б торкнутися мене безпосередньо. Водночас я відчувала, що хотіла б захистити цих людей, які переживають такі страждання. Я намагалася поговорити про це з людьми... багато хто теж дуже постраждав і не знав, що з цим робити. Після цього шоку моя реакція була: „Я хочу щось робити, хочу допомагати. Я мушу
щось робити.
Війна в Україні означає для мене...
У цьому світі існують можновладці ,з хворобливими думками, які зловживають своєю владою для досягнення своїх цілей . Я не готова приймати таку позицію, але це були перші думки, які промайнули в моїй голові. Для мене війна означає згуртованість: зараз ми знову бачимо, як люди можуть працювати разом у кризових ситуаціях, незалежно від позицій та інших відмінностей. Крім того, ми, люди, в основному індивідуальні та різні, але якщо об’єднатися, то у нас однакові цінності, а все інше вже не має значення.
Ця війна змінила моє сприйняття/ мою свідомість...
Війна змінила моє ставлення до біженців. Коли Сніжана приїхала з донькою, для мене це була просто мама з дочкою. До цього часу я нічого не знала про Україну, я не знала, хто сюди приїде і наскільки ми культурно різні. Це було не так. Я дуже полюбила їх обох, навіть якщо ми не могли говорити однією мовою, вона нам зовсім не була потрібна. Ми просто так розуміли один одного. Я поставила під сумнів власні погляди та цінності: що для мене означає те, що я живу в Європі, що я живу в Німеччині. Це змусило мене замислитись про почуття безпеки, що незалежно від того, що сталося, у мене є чудове середовище, де я можу жити безпечно.
Я хотіла би побажати людям на Різдво ...
Різдво для мене – складне питання. Я хотіла би, щоб я більше відчувала себе, щоб я любила себе
більше. Я хотілося б, щоб люди більше дивилися на інших, виказували порозуміння, не тлумачили речі прямо і без запитань, а намагалися зрозуміти, що є інші способи бачити речі. Бажаю людям вміння спілкуватися і прислухатися до власних почуттів. Я бажаю миру людству. Миру з самим собою.
Оскільки стала відомою дата приїзду Сніжани, її сестри, дочок та кота, я шукала нове житло, де жінки зможуть перебувати стільки, скільки це буде необхідно. Для мене також було важливо, щоб сестри з доньками жили недалеко одна від одної. Я створила оголошення в Інстаграмі в
своїх Сторіс, що шукаю саме те, що мені потрібно. Анна із ресторану Феттен Адлер зробила репост мого оголошення у себе в сторіс, і в результаті зі мною вийшла на зв‘язок Франці. Сніжана, з донькою та котом знайшли затишну
кімнату в чудовій старовинній будівлі разом з Франці і залишилися там жити до свого повернення до Києва в середині серпня.
Франці розповідає свою історію про Добро:
Я думала про те. як я можу допомогти. Я вбачаю свою силу в моїй емпатії, в моєму відчутті людей і у моєму соціальному хисті. Я також робила пожертви, але мене це не задовольняло. Це не принесло мені відчуття :’Добре, я змінила ситуацію’. Пожертвування - це не те, чим я хотіла
допомогти. . Я знала, що дуже хочу активно допомогти людям.
Мене звати Франциска, мені 29 років, я пристрасний вчитель біології та хімії, я родом з землі Рейнланд-Пфальц, а зараз живу тут, у прекрасному місті Констанц. Я дуже відкрита людина, такий собі соціальний метелик: людина, яка любить, щоб навколо неї були люди, але інколи свідомо насолоджується самотністю. Для мене важливо чимось займатися з друзями. Мені дуже цікаво, якими є люди, тому я відкрита до нового. Я відкрита і наполеглива.
Що є для мене добро/ доброчинність...
Милосердя... На думку спадає прислів‘я: „Стався до ближнього, як до самого себе“. Тож те, що
принесуть мені, я несу сусідові. Щодо мене особисто, то я віддаю людям більше, ніж очікую для себе.
Я полюбляю дарувати без винагороди. Мені тут не потрібне жодне оцінювання.
Коли я дізналася, що в Україні почалася війна...
У мене було дуже нудотне відчуття. Я зараз вже можу зітхнути з полегшенням, тому що це відчувалося як важкий тягар, але й одночасно неосяжний. Це був стан шоку, для мене це був абсолютно несправедливий сценарій. Думка про те, що люди перебувають у стані війни і мають пережити стільки страждань, просто жахлива і нестерпна. Я взагалі не могла описати це спочатку, це було схоже на стан шоку! Це переслідувало мене, я не знала, що з цим робити. Тоді я відчувла себе винною, бо це не торкнулося мене особисто: на щастя, у мене немає родичів, де це могло б торкнутися мене безпосередньо. Водночас я відчувала, що хотіла б захистити цих людей, які переживають такі страждання. Я намагалася поговорити про це з людьми... багато хто теж дуже постраждав і не знав, що з цим робити. Після цього шоку моя реакція була: „Я хочу щось робити, хочу допомагати. Я мушу
щось робити.
Війна в Україні означає для мене...
У цьому світі існують можновладці ,з хворобливими думками, які зловживають своєю владою для досягнення своїх цілей . Я не готова приймати таку позицію, але це були перші думки, які промайнули в моїй голові. Для мене війна означає згуртованість: зараз ми знову бачимо, як люди можуть працювати разом у кризових ситуаціях, незалежно від позицій та інших відмінностей. Крім того, ми, люди, в основному індивідуальні та різні, але якщо об’єднатися, то у нас однакові цінності, а все інше вже не має значення.
Ця війна змінила моє сприйняття/ мою свідомість...
Війна змінила моє ставлення до біженців. Коли Сніжана приїхала з донькою, для мене це була просто мама з дочкою. До цього часу я нічого не знала про Україну, я не знала, хто сюди приїде і наскільки ми культурно різні. Це було не так. Я дуже полюбила їх обох, навіть якщо ми не могли говорити однією мовою, вона нам зовсім не була потрібна. Ми просто так розуміли один одного. Я поставила під сумнів власні погляди та цінності: що для мене означає те, що я живу в Європі, що я живу в Німеччині. Це змусило мене замислитись про почуття безпеки, що незалежно від того, що сталося, у мене є чудове середовище, де я можу жити безпечно.
Я хотіла би побажати людям на Різдво ...
Різдво для мене – складне питання. Я хотіла би, щоб я більше відчувала себе, щоб я любила себе
більше. Я хотілося б, щоб люди більше дивилися на інших, виказували порозуміння, не тлумачили речі прямо і без запитань, а намагалися зрозуміти, що є інші способи бачити речі. Бажаю людям вміння спілкуватися і прислухатися до власних почуттів. Я бажаю миру людству. Миру з самим собою.
13. СВЕН ВИТТЕ
13. Тринадцатая История
Вікторія про Свена:
Я постійна відвідувачка „Кофе Фріц“, люблю , іноді, замовити тут пару філіжанок капучино з вівсяним молочком та абрикосовий круасан до них. 26 лютого я сиділа за столиком і пила каву. Проте подумки я була у Києві і відчувала паралізуючий страх, що більше не побачу ні батька, ні друзів. Свен підсів до мого столика, а
я машинально поцікавилась, як у нього справи. У відповідь пролунало запитання: „Взагалі-то, я мав би запитати, як у вас справи?“. Свен повернув мої думки в Констанц, до свого кафе . Під час нашої розмови він сказав, що у нього є кімната, де він готовий поселити двох людей, на
необмежений термін. Вже через два тижні я облаштовувала у Свеновій кімнаті сестру Сніжани та її доньку. Вони мешкали там, допоки не вирішили повернутися до Ірпеня в середині серпня.
Свен розповідає свою історію про Добро:
Скільки негативу обрушилось на голови цих людей (біженців з України) ! Мені хотілося, щоб вони відчували себе у безпеці та могли спокійно спати під мирним небом Німеччини. Мені хотілося дати їм можливість трохи розвіятися, що дуже важливо. Моя допомога додає трохи спокою та позитиву чоловікові, який залишився в Україні:
бо тепер він знає, що його сім‘я в безпеці. Я знаю вас, Вік, це було щось конкретне, що я міг зробити сам. Щось нескладне, без ходіння по
інстанціях і без тривалих бюрократичних процедур. Йде війна, потрібна допомога і хотілося діяти швидко. Не знаю, чи допомагав би я, якби довелося заповнювати багато паперів. Для мене на першому плані були люди, а не форми. Я знав, що можу допомогти даній конкретній людині. І я це роблю з радістю.
Мене звуть Свен, мені 40 років, я родом з Радольфцеля. У мене тут , у Констанці, три роки поспіль працює власна австралійська кав‘ярня, тому що довгий час я жив у Мельбурні, Австралія, неофіційній „кавовій столиці світу“.
Коли я повернувся на Боденське озеро, я хотів принести австралійську кавову культуру до рідної домівки. З думкою , що я буду щасливим, якщо зможу поділитися власним досвідом приготування дійсно чудової кави, я відкрив австралійську кав’ярню.
Що є для мене добро/ доброчинність...
- Listening to your stomach and not only to our brain – слухати свою інтуїцію, а не тільки свою голову.
- Робити добро іншим без будь-яких прихованих мотивів, без надії та сподівань на вигоду, яку можна з цього мати. Поставте себе на місце іншої людини і спитайте себе: якби я був у такій ситуації, чого б я хотів? Я також буду радий, якщо мені хтось допоможе. Якби в Німеччині була війна, я був би щасливий, якби мене хтось забрав в Україну без будь-яких прихованих мотивів і без страху, що зі мною може статися щось погане.
Я можу допомогти тим, що маю. З ним я можу вже чогось досягти, щось ініціювати і просто щось зробити – треба тільки прислухатися до своєї інтуїції. Якщо я можу зробити добро для інших, то я роблю добро і для себе. Робити добро - це прекрасно.
Коли я дізнався, що в Україні почалася війна...
Відчуття несправедливості. Як таке може бути і чому так має бути?
Це викликає в мені сильне відчуття несправедливості. Для мене це як ніби мені кажуть, що мені більше не дозволено бути тим, ким я є. Я не можу бути тим, ким я є. Мене від цього нудить. У певному сенсі, я б зараз сказав: пані Путіна не зробила б нічого подібного. А у ньому є щось зверхнє і зарозуміле. Це викликало в мені почуття огиди: хтось відбирає в інших силоміць, без жодного на те права.
Війна в Україні означає для мене...
Не можна сказати, що така війна йде тільки в Україні. Подібними новинами мене бомбардують з інших країн. Те, що відбувається в Ємені, наприклад, - це погано... але це так далеко.
Україна просто ближче, це вже в межах Європи. Для мене є кричущим той факт, що Путін заперечує війною право України на існування , і те, що українці зараз змушені боротися за своє право на існування.
Ця війна змінила моє сприйняття/ мою свідомість...
Війна в Україні привела мене до розуміння того, що все це може бути неймовірно близько. І що це за війна, коли люди приходять і крадуть пральні машини? Це не має нічого спільного з війною, це не має нічого спільного з визволенням, це звичайне мародерство.
Я сприйняв це як війну, яка ведеться в основному задля потурання его однієї людини і супроводжується великим пропагандистським шоу. Я усвідомив, що такі „шпичаки“, така токсична пропаганда проти України відбувалася роками, а ми на Заході просто ігнорували це. Нам усім трохи промили мізки російською пропагандою.
Я виріс німцем, наша історія багато в чому була схожою.
І мені теж було просто соромно, як в цій ситуації повела себе наша влада. З цією несправедливістю, яку ми, німці, принесли у світ, я хотів би мати можливість сказати пізніше: Була ситуація, коли я міг допомогти, і я не вагаючись допоміг.
Я відчув себе більш впевненим у собі, допомагаючи. Я більше зрозумів, що зробив свій внесок у те, щоб принаймні двом людям стало краще.
Я хотів би побажати людям на Різдво ...
Бажаю нам усім бути більш уважними до того, що нас оточує. Щоб ми усвідомлювали, що у нас все
добре, незважаючи ні на що, і щоб ми частіше були вдячні за це, тому що все може так швидко
змінитися.
Як швидко люди, яких ми любимо, можуть просто зникнути, наприклад, через війну.
На Різдво я просто бажаю, щоб ми були всі разом, з родиною і цінували час, проведений разом. І щоб ми просто були поруч з іншими.
Я постійна відвідувачка „Кофе Фріц“, люблю , іноді, замовити тут пару філіжанок капучино з вівсяним молочком та абрикосовий круасан до них. 26 лютого я сиділа за столиком і пила каву. Проте подумки я була у Києві і відчувала паралізуючий страх, що більше не побачу ні батька, ні друзів. Свен підсів до мого столика, а
я машинально поцікавилась, як у нього справи. У відповідь пролунало запитання: „Взагалі-то, я мав би запитати, як у вас справи?“. Свен повернув мої думки в Констанц, до свого кафе . Під час нашої розмови він сказав, що у нього є кімната, де він готовий поселити двох людей, на
необмежений термін. Вже через два тижні я облаштовувала у Свеновій кімнаті сестру Сніжани та її доньку. Вони мешкали там, допоки не вирішили повернутися до Ірпеня в середині серпня.
Свен розповідає свою історію про Добро:
Скільки негативу обрушилось на голови цих людей (біженців з України) ! Мені хотілося, щоб вони відчували себе у безпеці та могли спокійно спати під мирним небом Німеччини. Мені хотілося дати їм можливість трохи розвіятися, що дуже важливо. Моя допомога додає трохи спокою та позитиву чоловікові, який залишився в Україні:
бо тепер він знає, що його сім‘я в безпеці. Я знаю вас, Вік, це було щось конкретне, що я міг зробити сам. Щось нескладне, без ходіння по
інстанціях і без тривалих бюрократичних процедур. Йде війна, потрібна допомога і хотілося діяти швидко. Не знаю, чи допомагав би я, якби довелося заповнювати багато паперів. Для мене на першому плані були люди, а не форми. Я знав, що можу допомогти даній конкретній людині. І я це роблю з радістю.
Мене звуть Свен, мені 40 років, я родом з Радольфцеля. У мене тут , у Констанці, три роки поспіль працює власна австралійська кав‘ярня, тому що довгий час я жив у Мельбурні, Австралія, неофіційній „кавовій столиці світу“.
Коли я повернувся на Боденське озеро, я хотів принести австралійську кавову культуру до рідної домівки. З думкою , що я буду щасливим, якщо зможу поділитися власним досвідом приготування дійсно чудової кави, я відкрив австралійську кав’ярню.
Що є для мене добро/ доброчинність...
- Listening to your stomach and not only to our brain – слухати свою інтуїцію, а не тільки свою голову.
- Робити добро іншим без будь-яких прихованих мотивів, без надії та сподівань на вигоду, яку можна з цього мати. Поставте себе на місце іншої людини і спитайте себе: якби я був у такій ситуації, чого б я хотів? Я також буду радий, якщо мені хтось допоможе. Якби в Німеччині була війна, я був би щасливий, якби мене хтось забрав в Україну без будь-яких прихованих мотивів і без страху, що зі мною може статися щось погане.
Я можу допомогти тим, що маю. З ним я можу вже чогось досягти, щось ініціювати і просто щось зробити – треба тільки прислухатися до своєї інтуїції. Якщо я можу зробити добро для інших, то я роблю добро і для себе. Робити добро - це прекрасно.
Коли я дізнався, що в Україні почалася війна...
Відчуття несправедливості. Як таке може бути і чому так має бути?
Це викликає в мені сильне відчуття несправедливості. Для мене це як ніби мені кажуть, що мені більше не дозволено бути тим, ким я є. Я не можу бути тим, ким я є. Мене від цього нудить. У певному сенсі, я б зараз сказав: пані Путіна не зробила б нічого подібного. А у ньому є щось зверхнє і зарозуміле. Це викликало в мені почуття огиди: хтось відбирає в інших силоміць, без жодного на те права.
Війна в Україні означає для мене...
Не можна сказати, що така війна йде тільки в Україні. Подібними новинами мене бомбардують з інших країн. Те, що відбувається в Ємені, наприклад, - це погано... але це так далеко.
Україна просто ближче, це вже в межах Європи. Для мене є кричущим той факт, що Путін заперечує війною право України на існування , і те, що українці зараз змушені боротися за своє право на існування.
Ця війна змінила моє сприйняття/ мою свідомість...
Війна в Україні привела мене до розуміння того, що все це може бути неймовірно близько. І що це за війна, коли люди приходять і крадуть пральні машини? Це не має нічого спільного з війною, це не має нічого спільного з визволенням, це звичайне мародерство.
Я сприйняв це як війну, яка ведеться в основному задля потурання его однієї людини і супроводжується великим пропагандистським шоу. Я усвідомив, що такі „шпичаки“, така токсична пропаганда проти України відбувалася роками, а ми на Заході просто ігнорували це. Нам усім трохи промили мізки російською пропагандою.
Я виріс німцем, наша історія багато в чому була схожою.
І мені теж було просто соромно, як в цій ситуації повела себе наша влада. З цією несправедливістю, яку ми, німці, принесли у світ, я хотів би мати можливість сказати пізніше: Була ситуація, коли я міг допомогти, і я не вагаючись допоміг.
Я відчув себе більш впевненим у собі, допомагаючи. Я більше зрозумів, що зробив свій внесок у те, щоб принаймні двом людям стало краще.
Я хотів би побажати людям на Різдво ...
Бажаю нам усім бути більш уважними до того, що нас оточує. Щоб ми усвідомлювали, що у нас все
добре, незважаючи ні на що, і щоб ми частіше були вдячні за це, тому що все може так швидко
змінитися.
Як швидко люди, яких ми любимо, можуть просто зникнути, наприклад, через війну.
На Різдво я просто бажаю, щоб ми були всі разом, з родиною і цінували час, проведений разом. І щоб ми просто були поруч з іншими.
14. КАРЛ АМАНН
Photo: Svalbard (Spitzbergen), 2017.
14. Четырнадцатая История
Аліна про Карла:
Карл и его soul mate Ханна помогали мне очень много раз с момента нашего знакомства. Карл помог найти и доставить необходимые предметы быта для меня и моих детей.
Также благодаря поддержки Карла, я могла заниматься и реализовать гуманитарный фотопроект Червона Калина и подготовиться к выставке. Карл и Ханна поддержали меня также доброй и эмпатичной коммуникацией, сопереживанием в первые, особенно трудные, месяцы приезда в Констанц.
Карл розповідає свою історію про Добро:
Це було так природньо. Для мене ще й відповідально. По відношенню до інших людей, я безмежно багатий і нічого не можу вдіяти з тим, що народився тут, а не в Центральній Африці чи Лесото. Я думаю, що між людьми існує зв‘язок
на нематеріальному рівні. Це пов‘язано з гідністю, з моєю власною гідністю, коли я ділюся, коли я беру участь, коли я намагаюся полегшити страждання тих, хто поруч зі мною, де я можу. І так багато чого повертається. Так багато особливих моментів зустрічей. Це те, що мене підживлює. Це для мене вартує набагато більше, ніж те, що лежить в банку. Міжособистісне. Для мене добрі стосунки, і можливість їх формувати важить більше.
Мене звати Карл, мені 60 років, я живу тут, на Боденському озері, і вважаю це дуже привілейованим місцем. У мене дуже насичене і яскраве життя. Я садівник, довгий час вирощував овочі. Зараз працюю з людьми з інвалідністю, люблю подорожувати. Я пишаюся тим, що маю трьох дорослих синів, чудових
друзів і партнера. Я щасливий від того що живу на Боденському озері і займаюся своєю улюбленою справою. Це те, що мене надихаєє. Я хочу бути сучасним, допомагати у розбудові сучасного світу. Я відчуваю себе як допитлива, грайлива і легка, замкнута в собі людина, з великим серцем і відкритою душею.
Що є для мене добро/ доброчинність...
Милосердя для мене - це уважність, усвідомленість, присутність в сенсі бути поруч з тим хто цього потребує. Милосердя - це солідарність. Милосердя це також діяти. І ця діяльність не обов‘язково повинна виглядати як зовнішня активність. Достатньо бути поруч, слухати і чути, відчувати свого візаві. Саме так.
Коли я дізнався, що в Україні почалася війна...
Це мене засмутило, і розсердило. Тому що це просто негуманно, тому що це просто неправильно, що йде війна. Про таке нахабство влади годі й говорити. Це були мої безпосередні відчуття, і для мене тема війни супроводжує все моє життя. Я брав участь у рухі за мир у 1980-х роках з дуже раннього віку, і був дуже стурбований цією темою і прийняв свідоме рішення займатися громадською діяльністю. Не
йти в армію. Мене дуже зворушили розповіді мого батька, який юнаком брав участь у Другій світовій війні, і мого дідуся, який був солдатом Першої світової війни, і особливо відповідальність, яку я несу як німець.
Я хочу зробити все, що в моїх силах, я зроблю все для того, щоб не було війни.
Я був абсолютно розгублений, тому що я думав, що війни як засобу політики більше не існує в Європі.
Війна в Україні означає для мене...
Я сам мав досвід, коли вночі в Штутгарті, в електричці, хтось вдарив мене кулаком в обличчя, без жодних на те підстав. Я тоді був злий і безсилий. Досить складний досвід. Якщо я знову потраплю в подібну ситуацію, коли мені хтось буде так заважати, я хочу мати можливість захистити себе. Я бажав і сподівався, що народ в Україні зможе себе захистити. Я захоплююся мужністю людей, які протистоять нападу в такий спосіб. Я думаю, що це було політично мудро. Зеленський, я вважаю, зробив чудову роботу, показуючи себе так часто на стількох каналах і у зверненнях. Я бажаю, щоб завтра замовкла мова зброї, щоб вони говорили між собою. І водночас, я не вірю, що так станеться.
Кожна куля зайва.
Ця війна змінила моє сприйняття/ мою свідомість...
Те, що Путін і російська армія настільки знахабніють, що вони підуть на таке відверте порушення міжнародного права, що вони здійснять такий обурливий напад, я не думав, що це можливою І тут я ставлю під сумнів свої фундаментально пацифістські погляди. Якби у мене була можливість застрелити такого, як Путін, я не знаю, чи не зробив би я цього.
Я хотів би побажати людям на Різдво ...
Я бажаю людям спокою.
Для себе я бажаю бути допитливим і недремним, стати ще більш недремним і краще пізнати себе. Я бажаю людству, діяти так, щоб бути чесним перед своїми онуками, жити так, щоб ця планета продовжувала бути гарною основою для нашого життя.
Мир є частиною цього.
Не сприймайте життя занадто серйозно, воно не вічне.
Карл и его soul mate Ханна помогали мне очень много раз с момента нашего знакомства. Карл помог найти и доставить необходимые предметы быта для меня и моих детей.
Также благодаря поддержки Карла, я могла заниматься и реализовать гуманитарный фотопроект Червона Калина и подготовиться к выставке. Карл и Ханна поддержали меня также доброй и эмпатичной коммуникацией, сопереживанием в первые, особенно трудные, месяцы приезда в Констанц.
Карл розповідає свою історію про Добро:
Це було так природньо. Для мене ще й відповідально. По відношенню до інших людей, я безмежно багатий і нічого не можу вдіяти з тим, що народився тут, а не в Центральній Африці чи Лесото. Я думаю, що між людьми існує зв‘язок
на нематеріальному рівні. Це пов‘язано з гідністю, з моєю власною гідністю, коли я ділюся, коли я беру участь, коли я намагаюся полегшити страждання тих, хто поруч зі мною, де я можу. І так багато чого повертається. Так багато особливих моментів зустрічей. Це те, що мене підживлює. Це для мене вартує набагато більше, ніж те, що лежить в банку. Міжособистісне. Для мене добрі стосунки, і можливість їх формувати важить більше.
Мене звати Карл, мені 60 років, я живу тут, на Боденському озері, і вважаю це дуже привілейованим місцем. У мене дуже насичене і яскраве життя. Я садівник, довгий час вирощував овочі. Зараз працюю з людьми з інвалідністю, люблю подорожувати. Я пишаюся тим, що маю трьох дорослих синів, чудових
друзів і партнера. Я щасливий від того що живу на Боденському озері і займаюся своєю улюбленою справою. Це те, що мене надихаєє. Я хочу бути сучасним, допомагати у розбудові сучасного світу. Я відчуваю себе як допитлива, грайлива і легка, замкнута в собі людина, з великим серцем і відкритою душею.
Що є для мене добро/ доброчинність...
Милосердя для мене - це уважність, усвідомленість, присутність в сенсі бути поруч з тим хто цього потребує. Милосердя - це солідарність. Милосердя це також діяти. І ця діяльність не обов‘язково повинна виглядати як зовнішня активність. Достатньо бути поруч, слухати і чути, відчувати свого візаві. Саме так.
Коли я дізнався, що в Україні почалася війна...
Це мене засмутило, і розсердило. Тому що це просто негуманно, тому що це просто неправильно, що йде війна. Про таке нахабство влади годі й говорити. Це були мої безпосередні відчуття, і для мене тема війни супроводжує все моє життя. Я брав участь у рухі за мир у 1980-х роках з дуже раннього віку, і був дуже стурбований цією темою і прийняв свідоме рішення займатися громадською діяльністю. Не
йти в армію. Мене дуже зворушили розповіді мого батька, який юнаком брав участь у Другій світовій війні, і мого дідуся, який був солдатом Першої світової війни, і особливо відповідальність, яку я несу як німець.
Я хочу зробити все, що в моїх силах, я зроблю все для того, щоб не було війни.
Я був абсолютно розгублений, тому що я думав, що війни як засобу політики більше не існує в Європі.
Війна в Україні означає для мене...
Я сам мав досвід, коли вночі в Штутгарті, в електричці, хтось вдарив мене кулаком в обличчя, без жодних на те підстав. Я тоді був злий і безсилий. Досить складний досвід. Якщо я знову потраплю в подібну ситуацію, коли мені хтось буде так заважати, я хочу мати можливість захистити себе. Я бажав і сподівався, що народ в Україні зможе себе захистити. Я захоплююся мужністю людей, які протистоять нападу в такий спосіб. Я думаю, що це було політично мудро. Зеленський, я вважаю, зробив чудову роботу, показуючи себе так часто на стількох каналах і у зверненнях. Я бажаю, щоб завтра замовкла мова зброї, щоб вони говорили між собою. І водночас, я не вірю, що так станеться.
Кожна куля зайва.
Ця війна змінила моє сприйняття/ мою свідомість...
Те, що Путін і російська армія настільки знахабніють, що вони підуть на таке відверте порушення міжнародного права, що вони здійснять такий обурливий напад, я не думав, що це можливою І тут я ставлю під сумнів свої фундаментально пацифістські погляди. Якби у мене була можливість застрелити такого, як Путін, я не знаю, чи не зробив би я цього.
Я хотів би побажати людям на Різдво ...
Я бажаю людям спокою.
Для себе я бажаю бути допитливим і недремним, стати ще більш недремним і краще пізнати себе. Я бажаю людству, діяти так, щоб бути чесним перед своїми онуками, жити так, щоб ця планета продовжувала бути гарною основою для нашого життя.
Мир є частиною цього.
Не сприймайте життя занадто серйозно, воно не вічне.
15. МЕЛАНИ ГЕССЛЕР
15. Пятнадцатая История
Вікторія про Мелані:
На архітектурному факультеті Сніжана була найкращою в малюванні від руки, особливо аквареллю. Я віддала Сніжані свою коробку з акварельними фарбами і кілька пензлів, але їй ще не вистачало акварельного паперу і деяких інших речей. У Мелані вона отримала грошовий ваучер і змогла придбати багато пензлів, акварельних фарб, паперу тощо. Її радість була безмежною, Сніжана зробила багато чудових
акварелей історичної частини міста Констанца.
Мелані розповідає свою історію про Добро:
Нам просто було зрозуміло з нашого ставлення до життя, що ми хочемо підтримувати людей в тому, що вони люблять і вміють. Для мене це була підтримка і допомога, яка дійсно доходить, дієва допомога. Робити особисто те, що є значущим, налаштованим на людину.
Мене звуть Мелані Гесслер, я працюю в компанії „Корнбек“ у сімейному бізнесі, який існує вже 150
років. Я є представником 6-го покоління компанії і працюю в бізнесі з 2014 року. Паралельно вивчаю психологію, люблю подорожувати і проводити час в горах. Після вивчення психології планую займатися коучингом, щоб допомагати і спрямовувати людей у складних життєвих ситуаціях.
Що є для мене добро/ доброчинність...
Для мене милосердя - це сприймати людей такими, якими вони є, без жодних застережень, бути відкритим до людей, приймати і поважати їх з усім, що вони приносять з собою. Віддавати людям, не очікуючи нічого натомість, тому що ти сам отримуєш задоволення від того, що віддаєш, і розумієш, що це добре для іншої людини. Благодійність - це взаємозбагачення, заохочення людей у тому, що вони роблять або хочуть робити.
Коли я дізналася, що в Україні почалася війна...
Я відчувала себе безсилою і мені було важко це усвідомити. І мені було і є дуже шкода людей в
Україні. Це шокує.
Війна в Україні означає для мене...
Війна для мене означає, що багато людей переживають багато страждань і стикаються з жахливими речами. Я думаю, що це особливо страшно саме для дітей. Відчуття того, що мир важливий, що люди мають засоби до існування, що вони можуть просто жити своїм життям, стало набагато сильнішим і більш очевидним. Здоров‘я і мир - це найвищі блага, які ми маємо зараз тут, і які інші люди в інших місцях повинні захищати і боротися за ці блага.
Ця війна змінила моє сприйняття/ мою свідомість...
Я ще більше ціную те, що можу жити в умовах миру. Це змусило мене ще більше жити власними
цінностями.
Я хотіла би побажати людям на Різдво ...
Я хотіла б побажати людям в Україні, щоб вони могли святкувати Різдво зі своїми сім‘ями і щоб в
Україні запанував мир. Я бажаю Сніжані, щоб вона могла спокійно жити в Києві і мати багато радості від тих речей, які вона повезла з собою, щоб вона могла будувати своє життя так, як вона хоче.
Бажаю провести час з тими людьми, яких люблю і які для мене важливі.
І трішки часу для себе.
На архітектурному факультеті Сніжана була найкращою в малюванні від руки, особливо аквареллю. Я віддала Сніжані свою коробку з акварельними фарбами і кілька пензлів, але їй ще не вистачало акварельного паперу і деяких інших речей. У Мелані вона отримала грошовий ваучер і змогла придбати багато пензлів, акварельних фарб, паперу тощо. Її радість була безмежною, Сніжана зробила багато чудових
акварелей історичної частини міста Констанца.
Мелані розповідає свою історію про Добро:
Нам просто було зрозуміло з нашого ставлення до життя, що ми хочемо підтримувати людей в тому, що вони люблять і вміють. Для мене це була підтримка і допомога, яка дійсно доходить, дієва допомога. Робити особисто те, що є значущим, налаштованим на людину.
Мене звуть Мелані Гесслер, я працюю в компанії „Корнбек“ у сімейному бізнесі, який існує вже 150
років. Я є представником 6-го покоління компанії і працюю в бізнесі з 2014 року. Паралельно вивчаю психологію, люблю подорожувати і проводити час в горах. Після вивчення психології планую займатися коучингом, щоб допомагати і спрямовувати людей у складних життєвих ситуаціях.
Що є для мене добро/ доброчинність...
Для мене милосердя - це сприймати людей такими, якими вони є, без жодних застережень, бути відкритим до людей, приймати і поважати їх з усім, що вони приносять з собою. Віддавати людям, не очікуючи нічого натомість, тому що ти сам отримуєш задоволення від того, що віддаєш, і розумієш, що це добре для іншої людини. Благодійність - це взаємозбагачення, заохочення людей у тому, що вони роблять або хочуть робити.
Коли я дізналася, що в Україні почалася війна...
Я відчувала себе безсилою і мені було важко це усвідомити. І мені було і є дуже шкода людей в
Україні. Це шокує.
Війна в Україні означає для мене...
Війна для мене означає, що багато людей переживають багато страждань і стикаються з жахливими речами. Я думаю, що це особливо страшно саме для дітей. Відчуття того, що мир важливий, що люди мають засоби до існування, що вони можуть просто жити своїм життям, стало набагато сильнішим і більш очевидним. Здоров‘я і мир - це найвищі блага, які ми маємо зараз тут, і які інші люди в інших місцях повинні захищати і боротися за ці блага.
Ця війна змінила моє сприйняття/ мою свідомість...
Я ще більше ціную те, що можу жити в умовах миру. Це змусило мене ще більше жити власними
цінностями.
Я хотіла би побажати людям на Різдво ...
Я хотіла б побажати людям в Україні, щоб вони могли святкувати Різдво зі своїми сім‘ями і щоб в
Україні запанував мир. Я бажаю Сніжані, щоб вона могла спокійно жити в Києві і мати багато радості від тих речей, які вона повезла з собою, щоб вона могла будувати своє життя так, як вона хоче.
Бажаю провести час з тими людьми, яких люблю і які для мене важливі.
І трішки часу для себе.
16. КРИСТИНА ЦУРАЙ
16. Шестнадцатая История
Вікторія про Крістіну:
Крістін для мене особлива людина, адже вона створила проект „Мистецтво допомагає допомагати“ з чистого аркуша у надзвичайно короткі терміни. Це дозволило зібрати значну суму коштів для дітей біженців. Крістін дала
мені можливість висловити свої почуття і свої погляди на війну в Україні, коли мені дозволила виступити з короткою промовою на арт-аукціоні.
Крістін познайомила мене з Луїзою та її художньою школою. Завдяки Крістін Сніжана змогла протягом двох місяців викладати техніку акварелі в художній школі м. Констанц.
Крістін розповідає свою історію про Добро:
Я розуміла, що мушу якось допомогти. Ще й тому, що швидко стало зрозуміло, що я була паралізована у своїй роботі, у моєму літературному проекті, мої думки бігали тільки по
колу.І тоді я подумала: "Ну, я ж розумна людина, я можу зробити щось, що допоможе". Просто сидіти й робити дум-скролінг - для мене не могло бути й мови...
Також щоб вийти з цієї власної безпорадності.
Я письменниця, авторка і мисткиня, тому мені завжди було дуже цікаво спілкуватися з людьми,
насамперед неординарними людьми. Середній рівень або те, що в засобах масової інформації медіа зображується як ідеальний, мене ніколи особливо не цікавив. Мене завжди цікавили більш складні, надломлені люди та їхні історії. Я завжди багато збирала , навіть у дитинстві, коротенькі цитати, маленькі історії. Це те, з чого я зараз професійно роблю сюжети. У своїй роботі я люблю спиратися на реальні події, навіть коли пишу вигадані історії. При цьому я часто об’єдную сюжети та людей із того, що насправді пережила і почула, а потім намагаюся створити з цього щось нове.
Що є для мене добро/ доброчинність...
Насамперед, для мене доброта - це бачити. Ось тут і починається. Чи бачу я, як поживають мої
близькі і що відбувається? Чи уважна я до світу і чи резонує в мені те, що я бачу? Чи нагадує це мені про те, що я сама пережила? Це стосується мене і потім спонукає мене діяти, робити те, що допомагає встановити зв’язок,і робити це беззастережно. Без будь-якої компенсації. Однак, діючи в цьому напрямку , це також викликає у вас гарне самопочуття, тож ви отримуєте щось натомість.
Коли я дізналася, що в Україні почалася війна...
Я спочатку не повірила, хоча це було приховано довгий час... а потім злякалася, так, дуже злякалася.
Ця ситуація справді повернула мені спогади дитинства. У моїй голові було багато пісень 80-х років, наприклад «Russians» Стінга. Я справді була трохи збентежена. Тоді я запитую себе: «Що я можу зробити? Де я маю простір для маневру?» Перед обличчям цього насильства, цих страждань мені було нестерпно залишатися бездіяльною.
Війна в Україні означає для мене...
Війна йде в Європі, і це виглядає інакше, ніж у більш віддалених війнах (як би несправедливо це не було в глобальному масштабі). Повторення війни шокує, як і сліпота, яку ми дозволили собі тут у Німеччині.
Ми, справді, не хотіли цього бачити. Ми хотіли вірити в цивілізаційний прогрес. Ця війна насправді не на час, тому що вона така антицивілізаційна, така варварська, з нашої точки зору.
Ця війна змінила моє сприйняття/ мою свідомість...
Спочатку був сильний страх, у мене було постійне відчуття тривоги. Потімі я почала концентруватись на бажаннях допомогти, більше цінувати солідарність і більше зосереджуватися на ній. Це якось вплинуло на моє сприйняття. Моя ментальна карта також змінилася. У мене ніколи не було ніякого зв’язку зі Східною Європою. Моя найсхідніша подруга з Чехії. Далі світ, звісно, не закінчувався для мене, але географічна карта була дещо загадковою на схід від Чехії. У результаті подій віна стала набагато більш диференційованою, а також дистанції для мене внутрішньо змінилися. Все стало ближче. Ще одне спостереження про себе: я повинна стежити, щоб не відкидати все російське. Це
просто рефлекс. Я намагаюся бути відкритою і не відкидати все. Я, наприклад, була на семінарі по «Собачому серцю» Булгакова. Я не хочу демонізувати все, я хочу якось тримати відкритим місток через літературу та мистецтво, вірити, що людяність можлива. У якийсь момент ми знову повинні мати можливість жити мирно.
Ну і нарешті я знову стала більш політичною. Знову ж таки, я бачу потребу позиціонувати себе, говорити про те, якими мають бути наші цінності в Європі. Як ми можемо жити разом як світова спільнота, як ми можемо співіснувати один з одним. Як вирішувати міжусобні суперечки, не доводячи до війни, адже конфлікти завжди є і будуть. Ось чому важливо знати, як можна вирішувати такі конфлікти.
Я хотіла би побажати людям на Різдво ...
Бажаю миру людству в цілому ,а також кожній людині окремо. Внутрішнього спокою для кожної особи.
Нам усім має бути простір, щоб мати можливість зробити крок назад та побачити цілісну картину,
контекст і діяти мудро, а не через імпульс чи реактивність. Бажаю миру, який потім виплескується назовні і поширюється багатьма, багатьма хвилями. Бажаю нам пандемії миру та любові!
Крістін для мене особлива людина, адже вона створила проект „Мистецтво допомагає допомагати“ з чистого аркуша у надзвичайно короткі терміни. Це дозволило зібрати значну суму коштів для дітей біженців. Крістін дала
мені можливість висловити свої почуття і свої погляди на війну в Україні, коли мені дозволила виступити з короткою промовою на арт-аукціоні.
Крістін познайомила мене з Луїзою та її художньою школою. Завдяки Крістін Сніжана змогла протягом двох місяців викладати техніку акварелі в художній школі м. Констанц.
Крістін розповідає свою історію про Добро:
Я розуміла, що мушу якось допомогти. Ще й тому, що швидко стало зрозуміло, що я була паралізована у своїй роботі, у моєму літературному проекті, мої думки бігали тільки по
колу.І тоді я подумала: "Ну, я ж розумна людина, я можу зробити щось, що допоможе". Просто сидіти й робити дум-скролінг - для мене не могло бути й мови...
Також щоб вийти з цієї власної безпорадності.
Я письменниця, авторка і мисткиня, тому мені завжди було дуже цікаво спілкуватися з людьми,
насамперед неординарними людьми. Середній рівень або те, що в засобах масової інформації медіа зображується як ідеальний, мене ніколи особливо не цікавив. Мене завжди цікавили більш складні, надломлені люди та їхні історії. Я завжди багато збирала , навіть у дитинстві, коротенькі цитати, маленькі історії. Це те, з чого я зараз професійно роблю сюжети. У своїй роботі я люблю спиратися на реальні події, навіть коли пишу вигадані історії. При цьому я часто об’єдную сюжети та людей із того, що насправді пережила і почула, а потім намагаюся створити з цього щось нове.
Що є для мене добро/ доброчинність...
Насамперед, для мене доброта - це бачити. Ось тут і починається. Чи бачу я, як поживають мої
близькі і що відбувається? Чи уважна я до світу і чи резонує в мені те, що я бачу? Чи нагадує це мені про те, що я сама пережила? Це стосується мене і потім спонукає мене діяти, робити те, що допомагає встановити зв’язок,і робити це беззастережно. Без будь-якої компенсації. Однак, діючи в цьому напрямку , це також викликає у вас гарне самопочуття, тож ви отримуєте щось натомість.
Коли я дізналася, що в Україні почалася війна...
Я спочатку не повірила, хоча це було приховано довгий час... а потім злякалася, так, дуже злякалася.
Ця ситуація справді повернула мені спогади дитинства. У моїй голові було багато пісень 80-х років, наприклад «Russians» Стінга. Я справді була трохи збентежена. Тоді я запитую себе: «Що я можу зробити? Де я маю простір для маневру?» Перед обличчям цього насильства, цих страждань мені було нестерпно залишатися бездіяльною.
Війна в Україні означає для мене...
Війна йде в Європі, і це виглядає інакше, ніж у більш віддалених війнах (як би несправедливо це не було в глобальному масштабі). Повторення війни шокує, як і сліпота, яку ми дозволили собі тут у Німеччині.
Ми, справді, не хотіли цього бачити. Ми хотіли вірити в цивілізаційний прогрес. Ця війна насправді не на час, тому що вона така антицивілізаційна, така варварська, з нашої точки зору.
Ця війна змінила моє сприйняття/ мою свідомість...
Спочатку був сильний страх, у мене було постійне відчуття тривоги. Потімі я почала концентруватись на бажаннях допомогти, більше цінувати солідарність і більше зосереджуватися на ній. Це якось вплинуло на моє сприйняття. Моя ментальна карта також змінилася. У мене ніколи не було ніякого зв’язку зі Східною Європою. Моя найсхідніша подруга з Чехії. Далі світ, звісно, не закінчувався для мене, але географічна карта була дещо загадковою на схід від Чехії. У результаті подій віна стала набагато більш диференційованою, а також дистанції для мене внутрішньо змінилися. Все стало ближче. Ще одне спостереження про себе: я повинна стежити, щоб не відкидати все російське. Це
просто рефлекс. Я намагаюся бути відкритою і не відкидати все. Я, наприклад, була на семінарі по «Собачому серцю» Булгакова. Я не хочу демонізувати все, я хочу якось тримати відкритим місток через літературу та мистецтво, вірити, що людяність можлива. У якийсь момент ми знову повинні мати можливість жити мирно.
Ну і нарешті я знову стала більш політичною. Знову ж таки, я бачу потребу позиціонувати себе, говорити про те, якими мають бути наші цінності в Європі. Як ми можемо жити разом як світова спільнота, як ми можемо співіснувати один з одним. Як вирішувати міжусобні суперечки, не доводячи до війни, адже конфлікти завжди є і будуть. Ось чому важливо знати, як можна вирішувати такі конфлікти.
Я хотіла би побажати людям на Різдво ...
Бажаю миру людству в цілому ,а також кожній людині окремо. Внутрішнього спокою для кожної особи.
Нам усім має бути простір, щоб мати можливість зробити крок назад та побачити цілісну картину,
контекст і діяти мудро, а не через імпульс чи реактивність. Бажаю миру, який потім виплескується назовні і поширюється багатьма, багатьма хвилями. Бажаю нам пандемії миру та любові!
17. УТЕ ЭСТОР
Photo: Table Mountain, Cape Town, South Africa, 2015.
17. Семнадцатая История
Аліна про Уте:
Уте была первым и единственным человеком из родителей класса Ellenrieder гимназии Саши, моей дочери, кто написал сообщение с предложением о помощи любого вида. Уте
присылала информацию о событиях и мероприятиях класса, помогла с организацией путешествия Саши с классом, забирала и привозила Сашу во время классных
мероприятий, чем очень мне помогла. Также приглашение на день рождение дочери Уте, дало невероятную поддержку Саше для ее интеграции и Саша стала чувствовать, что
есть друзья и добрые люди здесь тоже. Уте до сих пор поддерживает меня своими добрыми сообщениями и разделением чувств, и честными фидбэками.
Уте розповідає свою історію про Добро:
Самосвідомість. Це не було конкретним наміром, але там, де я бачила, що можу і хочу допомогти, я допомагала. Не з усіма і не з усім, але так, як мені здавалося правильним.
Мною завжди керувало усвідомлення того, що ми робимо так добре і це найменше, що я можу зробити, щоб хоч трохи покращити життя тих, кого торкнулася це страшне лихо.
Я Уте. Мені 51 рік, я проживаю в Констанці з чоловіком та двома доньками вже 13 років. Ми вдячні долі за те, що можемо називати Констанц нашим рідним домом, тому що ми любимо озеро і гори поблизу, котрі так і кличуть до багатьох видів дозвілля, таких як піші прогулянки, плавання, веслування, катання на лижах тощо. Я самозайнята особа, працюю менеджером проектів та процесів у різних компаніях.
Позиціоную себе як оптимістку, орієнтовану на вирішення проблем, відкриту, люблячу людей та
спортивну.
Що є для мене добро/ доброчинність...
Для мене милосердя - це робити те, що підказує серце, не замислюючись над цим: бажати кращого для людей, яких ти любиш і які тебе оточують, а також робити свій внесок у це, не ставлячи багато запитань. Милосердя має бути природнім, само собою зрозумілим.
Коли я дізналася, що в Україні почалася війна...
Це викликало в мені багато різних почуттів: почуття нерозуміння, гніву від того, що щось подібне насправді все ще можливе в такому світі, як наш сьогоднішній, і цьому не можна запобігти. Але також відчуття якоїсь провини через те, що ми щойно приземлилися в Південній Африці на відпочинок, коли дізналися про це - отже, у нас все було дуже добре, а люди страждали в іншому місці. Якесь почуття безсилля в поєднанні з вдячністю, що всі мої близькі не постраждали.
Це було настільки нереально. Я взагалі не могла в це повірити і зрозуміти. Ми були дуже далеко в той момент, але питання були дуже близькими. Я намагалась якось зрозуміти, навіть осмислити те, що відбувається і чому, бо до того часу глибоко не цікавилася політичною обстановкою.
Війна в Україні означає для мене...
Невизначеність, нестабільність, нескінченні страждання тих, кого це безпосередньо торкнулось, і ще більше ясності в усвідомленні того, як нам тут добре і як нам тут пощастило.
Ця війна змінила моє сприйняття/ мою свідомість...
...Так, я так думаю: моє усвідомлення того, що мир і безпека не можуть сприйматися як щось само собою зрозуміле, але те, наскільки мирним буде твоє життя, може залежати від того, де ти народився. Я відчуваю, що світ більш крихкий, ніж я думала раніше. Я відчуваю більше спокою і задоволеності, тому що мої власні маленькі проблеми здаються такими маленькими у порівнянні з тим, що переживають люди через цю війну.
Але я також усвідомлюю велику силу: люди, яким я можу допомагати, як Аліна та її сім‘я, які так багато втратили, але не втрачають мужності, а дивляться вперед із завзяттям та мотивацією і беруться за своє нове життя, також надають мені сили.
Я хотіла би побажати людям на Різдво ...
Я бажаю таким людям, як Аліна, які втратили „старе“ життя через війну, щоб вони знайшли свій мир і своє місце, де вони зможуть продовжувати будувати своє життя: тут, або знову в Україні, або десь ще- у будь-якому випадку, щоб їм вдавалося дивитися вперед, реалізовувати себе і бути щасливими.
Уте была первым и единственным человеком из родителей класса Ellenrieder гимназии Саши, моей дочери, кто написал сообщение с предложением о помощи любого вида. Уте
присылала информацию о событиях и мероприятиях класса, помогла с организацией путешествия Саши с классом, забирала и привозила Сашу во время классных
мероприятий, чем очень мне помогла. Также приглашение на день рождение дочери Уте, дало невероятную поддержку Саше для ее интеграции и Саша стала чувствовать, что
есть друзья и добрые люди здесь тоже. Уте до сих пор поддерживает меня своими добрыми сообщениями и разделением чувств, и честными фидбэками.
Уте розповідає свою історію про Добро:
Самосвідомість. Це не було конкретним наміром, але там, де я бачила, що можу і хочу допомогти, я допомагала. Не з усіма і не з усім, але так, як мені здавалося правильним.
Мною завжди керувало усвідомлення того, що ми робимо так добре і це найменше, що я можу зробити, щоб хоч трохи покращити життя тих, кого торкнулася це страшне лихо.
Я Уте. Мені 51 рік, я проживаю в Констанці з чоловіком та двома доньками вже 13 років. Ми вдячні долі за те, що можемо називати Констанц нашим рідним домом, тому що ми любимо озеро і гори поблизу, котрі так і кличуть до багатьох видів дозвілля, таких як піші прогулянки, плавання, веслування, катання на лижах тощо. Я самозайнята особа, працюю менеджером проектів та процесів у різних компаніях.
Позиціоную себе як оптимістку, орієнтовану на вирішення проблем, відкриту, люблячу людей та
спортивну.
Що є для мене добро/ доброчинність...
Для мене милосердя - це робити те, що підказує серце, не замислюючись над цим: бажати кращого для людей, яких ти любиш і які тебе оточують, а також робити свій внесок у це, не ставлячи багато запитань. Милосердя має бути природнім, само собою зрозумілим.
Коли я дізналася, що в Україні почалася війна...
Це викликало в мені багато різних почуттів: почуття нерозуміння, гніву від того, що щось подібне насправді все ще можливе в такому світі, як наш сьогоднішній, і цьому не можна запобігти. Але також відчуття якоїсь провини через те, що ми щойно приземлилися в Південній Африці на відпочинок, коли дізналися про це - отже, у нас все було дуже добре, а люди страждали в іншому місці. Якесь почуття безсилля в поєднанні з вдячністю, що всі мої близькі не постраждали.
Це було настільки нереально. Я взагалі не могла в це повірити і зрозуміти. Ми були дуже далеко в той момент, але питання були дуже близькими. Я намагалась якось зрозуміти, навіть осмислити те, що відбувається і чому, бо до того часу глибоко не цікавилася політичною обстановкою.
Війна в Україні означає для мене...
Невизначеність, нестабільність, нескінченні страждання тих, кого це безпосередньо торкнулось, і ще більше ясності в усвідомленні того, як нам тут добре і як нам тут пощастило.
Ця війна змінила моє сприйняття/ мою свідомість...
...Так, я так думаю: моє усвідомлення того, що мир і безпека не можуть сприйматися як щось само собою зрозуміле, але те, наскільки мирним буде твоє життя, може залежати від того, де ти народився. Я відчуваю, що світ більш крихкий, ніж я думала раніше. Я відчуваю більше спокою і задоволеності, тому що мої власні маленькі проблеми здаються такими маленькими у порівнянні з тим, що переживають люди через цю війну.
Але я також усвідомлюю велику силу: люди, яким я можу допомагати, як Аліна та її сім‘я, які так багато втратили, але не втрачають мужності, а дивляться вперед із завзяттям та мотивацією і беруться за своє нове життя, також надають мені сили.
Я хотіла би побажати людям на Різдво ...
Я бажаю таким людям, як Аліна, які втратили „старе“ життя через війну, щоб вони знайшли свій мир і своє місце, де вони зможуть продовжувати будувати своє життя: тут, або знову в Україні, або десь ще- у будь-якому випадку, щоб їм вдавалося дивитися вперед, реалізовувати себе і бути щасливими.
18. ШАРЛОТТА БОФФИНГЕР
18. Восемнадцатая История.
Вікторія про Чарлі:
Через тиждень, після того, як Сніжана, з сестрою, доньками і котом приїхали в Констанц, я зайнялася організацією переїзду Оксани з сином до Констанца. Вони рятувалися від війни через Румунію та Чехію. Зупинка в Дрездені з
ночівлею була для них вимушеною, оскільки вони туди прибували опівночі.
Я поцікавилась серед своїх друзів, хто б міг допомогти в цьому, і Чарлі відповіла мені. Завдяки Чарлі, вдалося дуже швидко організувати розміщення обох людей на ніч.
Оксану з сином зустріли на вокзалі, незважаючи на пізній час. Обоє переночували у подруги сестри Чарлі, зігрілися та смачно поїли і змогли добре відпочити, щоб наступного дня продовжити свій шлях до Констанца. Я дуже вдячна за це Чарлі і Каро!
Чарлі розповідає свою історію про Добро:
Для мене було абсолютно очевидно, що відбувається кричуща несправедливість. Що це антидемократично.
Що також дуже сильно вражає мене... коли мова йде про людей, які тільки прокладають свій шлях у вільний світ, а тут знову зазнають гноблення.
Я б і сама приєдналася до лав опору. І тоді питання якось не виникає.
Отже, я Шарлотта, я Людина. Я - це багато різних сутностей. Шарлотта. Інженер будівельник. Феміністка. Активістка. І завжди у пошуку, як влаштований світ і як нам краще жити разом. Як все це взаємопов‘язано. І... також, як виплутатися нам з усієї цієї халепи.
Що є для мене добро/ доброчинність...
Я задаю собі це питання постійно. Тому що в мене часто виникає відчуття, що я не такий вже собі філантроп. Або що я з людьми не дуже добре ладнаю. Якось так склалося, що з людьми мені часто буває складно, а для того, щоб стосунки були справді добрими, потрібно багато зусиль. І все ж таки - я думаю, що саме тут ми приходимо до милосердя - мені часто легше на відстанні від окремих людей.
Це парадокс, який я не дуже розумію і не знаю, звідки він береться. Тому що, в будь-якому разі, майже все, що я роблю, зосереджено на тому, як ми можемо покращити життя людей чи суспільства.
Для мене милосердя - це більше ідея суспільна, ідея співіснування. Бажання створити кращий світ.
Поза суспільством.
Коли я дізналася, що в Україні почалася війна...
Це мене просто приголомшило. Здається, я написала історію в Інстаграмі. Я сиділа, все оберталося навколо мене, довкола панувала тиша. Здавалося, що час зупинився. І я подумала, що це переверне світ догори дригом. Так само, як 2 роки назад не можна було уявити, чого накоїть коронавірус.
Ми були на гірськолижному курорті, і це було так абсурдно - опинитися з родиною у Валь Мюстарі.
Бути в гірськолижному поході і не знати, що ти прочитаєш в новинах, як тільки знову з‘явиться зв‘язок.
У мене одразу виникло відчуття, як таке могло статися?
Війна в Україні означає для мене...
Це - атака на свободу, на демократію. Намагання утримати застарілі владні відносини. Зворотний хід там, де насправді щойно виріс ніжний паросток.
Ця війна змінила моє сприйняття/ мою свідомість...
Так, перш за все, війна дала мені чіткий і безжальний імпульс бачити багато цих насильницьких конструкцій у світі і не відводити очей. І... що єдине, що є протистоїть їм... це як раз громадянське суспільство, яке гуртується і повстає проти . Це пильність.
Я думаю, що ми повинні постійно, серйозно і феміністично інвестувати в мир. Ми також повинні бути політично послідовними і не підтримувати таких людей, як Путін, і не вести з ними бізнес.
Я хотіла би побажати людям на Різдво ...
Мені завжди подобалося Різдво. Як родинне свято. Як ідея, коли ми гуртом, згорнувшись клубочком, лежали на дивані.
Я хотіла б, щоб ми могли перетворити Різдво на антипатріархальне свято життя і спільноти. Воно
чудово підходить для цього. Не треба навіть змінювати наратив.
Через тиждень, після того, як Сніжана, з сестрою, доньками і котом приїхали в Констанц, я зайнялася організацією переїзду Оксани з сином до Констанца. Вони рятувалися від війни через Румунію та Чехію. Зупинка в Дрездені з
ночівлею була для них вимушеною, оскільки вони туди прибували опівночі.
Я поцікавилась серед своїх друзів, хто б міг допомогти в цьому, і Чарлі відповіла мені. Завдяки Чарлі, вдалося дуже швидко організувати розміщення обох людей на ніч.
Оксану з сином зустріли на вокзалі, незважаючи на пізній час. Обоє переночували у подруги сестри Чарлі, зігрілися та смачно поїли і змогли добре відпочити, щоб наступного дня продовжити свій шлях до Констанца. Я дуже вдячна за це Чарлі і Каро!
Чарлі розповідає свою історію про Добро:
Для мене було абсолютно очевидно, що відбувається кричуща несправедливість. Що це антидемократично.
Що також дуже сильно вражає мене... коли мова йде про людей, які тільки прокладають свій шлях у вільний світ, а тут знову зазнають гноблення.
Я б і сама приєдналася до лав опору. І тоді питання якось не виникає.
Отже, я Шарлотта, я Людина. Я - це багато різних сутностей. Шарлотта. Інженер будівельник. Феміністка. Активістка. І завжди у пошуку, як влаштований світ і як нам краще жити разом. Як все це взаємопов‘язано. І... також, як виплутатися нам з усієї цієї халепи.
Що є для мене добро/ доброчинність...
Я задаю собі це питання постійно. Тому що в мене часто виникає відчуття, що я не такий вже собі філантроп. Або що я з людьми не дуже добре ладнаю. Якось так склалося, що з людьми мені часто буває складно, а для того, щоб стосунки були справді добрими, потрібно багато зусиль. І все ж таки - я думаю, що саме тут ми приходимо до милосердя - мені часто легше на відстанні від окремих людей.
Це парадокс, який я не дуже розумію і не знаю, звідки він береться. Тому що, в будь-якому разі, майже все, що я роблю, зосереджено на тому, як ми можемо покращити життя людей чи суспільства.
Для мене милосердя - це більше ідея суспільна, ідея співіснування. Бажання створити кращий світ.
Поза суспільством.
Коли я дізналася, що в Україні почалася війна...
Це мене просто приголомшило. Здається, я написала історію в Інстаграмі. Я сиділа, все оберталося навколо мене, довкола панувала тиша. Здавалося, що час зупинився. І я подумала, що це переверне світ догори дригом. Так само, як 2 роки назад не можна було уявити, чого накоїть коронавірус.
Ми були на гірськолижному курорті, і це було так абсурдно - опинитися з родиною у Валь Мюстарі.
Бути в гірськолижному поході і не знати, що ти прочитаєш в новинах, як тільки знову з‘явиться зв‘язок.
У мене одразу виникло відчуття, як таке могло статися?
Війна в Україні означає для мене...
Це - атака на свободу, на демократію. Намагання утримати застарілі владні відносини. Зворотний хід там, де насправді щойно виріс ніжний паросток.
Ця війна змінила моє сприйняття/ мою свідомість...
Так, перш за все, війна дала мені чіткий і безжальний імпульс бачити багато цих насильницьких конструкцій у світі і не відводити очей. І... що єдине, що є протистоїть їм... це як раз громадянське суспільство, яке гуртується і повстає проти . Це пильність.
Я думаю, що ми повинні постійно, серйозно і феміністично інвестувати в мир. Ми також повинні бути політично послідовними і не підтримувати таких людей, як Путін, і не вести з ними бізнес.
Я хотіла би побажати людям на Різдво ...
Мені завжди подобалося Різдво. Як родинне свято. Як ідея, коли ми гуртом, згорнувшись клубочком, лежали на дивані.
Я хотіла б, щоб ми могли перетворити Різдво на антипатріархальне свято життя і спільноти. Воно
чудово підходить для цього. Не треба навіть змінювати наратив.
19. ЕЛЕНА ЙОВАНОВСКИ
Photo: West Tibet, 2016.
19. Девятнадцатая История
Аліна про Єлену:
Именно Елена пригласила меня в Констанц в начале марта с предложением помочь найти контакты по размещению и побыть хотя бы пару недель, чтобы восстановиться после эвакуации. Так, волею судеб и с помощью Елены, я оказалась в Констанце.
Єлена розповідає свою історію про Добро:
Прежде всего хочу сказать, что я уже переживала эту ситуацию, в 2014 году. Я была сначала в Крыму, а потом в Киеве в славяноязычном регионе. Когда приезжаешь
на новое место, начинаешь с нуля и заводишь новые контакты, на это уходит невероятное количество энергии и сил. Когда я приехала в Швейцарию, мне было намного сложнее найти людей, которые помогли бы мне понять страну. Людей, которые брали меня за руку, пока я хоть
немного не почувствовала себя как дома.
Когда мы уезжали из Донецка, мы как будто полностью лишились ощущения дома. Немыслимо, чтобы так легко можно было потерять родину... Родина всегда в людях,
которые тебя окружают. Постулат, который я усвоила, состоит в том, что в этой стрессовой ситуации, когда почва уходит из-под ног, человеческое сострадание является самым важным. Дело не столько в материальной
поддержке, сколько в взаимоотношениях людей. Чувство, что на вашей стороне есть кто-то, с кем вы говорите на одном языке на ментальном уровне, очень важно. Это дает ощущение: «Здесь я в безопасности, здесь меня понимают».
Человеческий фактор на первом месте в любой ситуации.
Меня зовут Елена Йовановски, мне 45 или 46 лет, национальность украинско-русская. Мой отец украинец, мама русская. Я художник, терапевт, учитель живописи, дизайнер, художник по витражам и в настоящее время изучаю сакральную геометрию. Я всегда развиваюсь в плане творчества, я все время добавляю что-то к своему опыту. Я постоянно расширяю свои знания в области психологии и арт- терапии, психофизики и всех видов психофизических практик. Когда я переехала в Швейцарию, это был не столько творческий этап, сколько углубление моего личного творчества, поиск собственного стиля и сакральной геометрии.
Сейчас я провожу интенсивную терапию с украинскими женщинами. Раз в неделю проводятся занятия по сакральной геометрии, арт-терапии и интуитивному рисованию. Бывают моменты, когда я наблюдаю, что все работает и ситуация меняется. Люди ждут этих встреч, чувствуют свое внутреннее развитие, прогресс и снятие стресса. Существуют разные способы избавиться от стресса. Вы просто делаете что-то творческое, созидательное и занимаетесь внутренним созерцанием. Это приятный,
спокойный путь, шаг за шагом растворяются ваши собственные стрессовые блокировки и постепенно вы выходите на уровень с самим собой, на уровень внутренней поддержки.
Это я, Елена, и это состояние, независимо от мужского или женского начала, есть то, в котором мое существо пытается получить знания и расшириться в нем.
Що є для мене добро/ доброчинність...
Благотворительность... вот с чего мы начали этот разговор: „Будь хорошим человеком, но не трать время на то, чтобы доказывать это другим.“ Это естественное состояние, к которому зовет душа. Вы анализируете и не считаете то, что сделали. Я не различаю доброту и злобу, иногда я делаю что-то хорошее, а иногда что-то плохое. Для меня состояние доброты — это внутренний посыл о том, что ты что-то чувствуешь к ситуации, к человеку. Затем за этим внутренним посылом следует действие,
при условии, что в соответствующей ситуации вообще существует потребность в действии. Это
может быть просто какое-то слово или просто надо выслушать человека. Для меня это естественное состояние, которое не делится на действие и бездействие. Это просто какое-то одно русло душевного посыла.
Коли я дізналася, що в Україні почалася війна...
Что ж, как и для многих из нас, для меня это стало шоком, потому что мой сын остался там. Первым состоянием была глубочайшая тревога за сына, за его безопасность. Было ощущение внутреннего бессилия, что я не могу повлиять на ситуацию, что вот закрыли все и ничего с этим не поделаешь.
Это была куча эмоций, которые я пыталась понять и контролировать. У меня была какая-то потеря себя. Мне казалось, что я тону в личной трагедии. Я просто умерла... Первые два дня войны, особенно после пандемии, я была подавлена и физически не готова. Это было состояние полного отсутствия энергии, шока, потери себя. Я не ощущала себя, не чувствовала покоя, вообще ничего. Это было состояние ниже нуля.
Війна в Україні означає для мене...
Войны идут в разных местах, по всему миру. Однако до тех пор, пока речь не идет о родной земле и близких тебе людях, всегда есть отстраненное чувство и сострадание, как будто смотришь на картину - она не слишком отражается внутри. Но ты очень сильно чувствуешь эту трагедию, когда она касается тебя лично. Вероятно, это та ситуация, когда сильно проявляется ваша эмпатия, и это
заставляет вас чувствовать ту остроту от состояния войны.
Ця війна змінила моє сприйняття/ мою свідомість...
С таким положением вещей я уже столкнулась в Донецке в 2015 году. Ситуация сейчас, вероятно,
следует той же схеме, только в гораздо большем территориальном масштабе. Мое восприятие
изменилось в том смысле, что я утвердилась в том что необходимо жить здесь и сейчас. С одной стороны, для меня есть определенная бессмысленность в долгосрочном планировании. С другой стороны, в этом бурном движении еще есть внутренняя вера в себя и в знание того, что земля всегда тебя прокормит, люди помогут и мир открыт для тебя.
Я хотіла би побажати людям на Різдво ...
Я желаю, чтобы люди всегда были уверены в себе, в своем внутреннем состоянии, в своем доверии к Богу, к внутреннему свету. Все моменты кризиса, которые, возможно, еще предстоит пережить, должны давать людям возможность развиваться, а не разрушаться. Каждый должен использовать такие моменты, чтобы эволюционировать, возвыситься и, желательно, подтянуть кого-то за собой.
Все моменты в жизни, даже, и особенно, минуты кризиса, для чего-то полезны. Чтобы человек мог либо стать лучше, уравновешеннее и светлее, либо проявить свою темную сторону... Это, своего рода, испытание.
Желаю всем людям пройти это испытание, чтобы быть ближе к свету.
Пусть будет так.
Именно Елена пригласила меня в Констанц в начале марта с предложением помочь найти контакты по размещению и побыть хотя бы пару недель, чтобы восстановиться после эвакуации. Так, волею судеб и с помощью Елены, я оказалась в Констанце.
Єлена розповідає свою історію про Добро:
Прежде всего хочу сказать, что я уже переживала эту ситуацию, в 2014 году. Я была сначала в Крыму, а потом в Киеве в славяноязычном регионе. Когда приезжаешь
на новое место, начинаешь с нуля и заводишь новые контакты, на это уходит невероятное количество энергии и сил. Когда я приехала в Швейцарию, мне было намного сложнее найти людей, которые помогли бы мне понять страну. Людей, которые брали меня за руку, пока я хоть
немного не почувствовала себя как дома.
Когда мы уезжали из Донецка, мы как будто полностью лишились ощущения дома. Немыслимо, чтобы так легко можно было потерять родину... Родина всегда в людях,
которые тебя окружают. Постулат, который я усвоила, состоит в том, что в этой стрессовой ситуации, когда почва уходит из-под ног, человеческое сострадание является самым важным. Дело не столько в материальной
поддержке, сколько в взаимоотношениях людей. Чувство, что на вашей стороне есть кто-то, с кем вы говорите на одном языке на ментальном уровне, очень важно. Это дает ощущение: «Здесь я в безопасности, здесь меня понимают».
Человеческий фактор на первом месте в любой ситуации.
Меня зовут Елена Йовановски, мне 45 или 46 лет, национальность украинско-русская. Мой отец украинец, мама русская. Я художник, терапевт, учитель живописи, дизайнер, художник по витражам и в настоящее время изучаю сакральную геометрию. Я всегда развиваюсь в плане творчества, я все время добавляю что-то к своему опыту. Я постоянно расширяю свои знания в области психологии и арт- терапии, психофизики и всех видов психофизических практик. Когда я переехала в Швейцарию, это был не столько творческий этап, сколько углубление моего личного творчества, поиск собственного стиля и сакральной геометрии.
Сейчас я провожу интенсивную терапию с украинскими женщинами. Раз в неделю проводятся занятия по сакральной геометрии, арт-терапии и интуитивному рисованию. Бывают моменты, когда я наблюдаю, что все работает и ситуация меняется. Люди ждут этих встреч, чувствуют свое внутреннее развитие, прогресс и снятие стресса. Существуют разные способы избавиться от стресса. Вы просто делаете что-то творческое, созидательное и занимаетесь внутренним созерцанием. Это приятный,
спокойный путь, шаг за шагом растворяются ваши собственные стрессовые блокировки и постепенно вы выходите на уровень с самим собой, на уровень внутренней поддержки.
Это я, Елена, и это состояние, независимо от мужского или женского начала, есть то, в котором мое существо пытается получить знания и расшириться в нем.
Що є для мене добро/ доброчинність...
Благотворительность... вот с чего мы начали этот разговор: „Будь хорошим человеком, но не трать время на то, чтобы доказывать это другим.“ Это естественное состояние, к которому зовет душа. Вы анализируете и не считаете то, что сделали. Я не различаю доброту и злобу, иногда я делаю что-то хорошее, а иногда что-то плохое. Для меня состояние доброты — это внутренний посыл о том, что ты что-то чувствуешь к ситуации, к человеку. Затем за этим внутренним посылом следует действие,
при условии, что в соответствующей ситуации вообще существует потребность в действии. Это
может быть просто какое-то слово или просто надо выслушать человека. Для меня это естественное состояние, которое не делится на действие и бездействие. Это просто какое-то одно русло душевного посыла.
Коли я дізналася, що в Україні почалася війна...
Что ж, как и для многих из нас, для меня это стало шоком, потому что мой сын остался там. Первым состоянием была глубочайшая тревога за сына, за его безопасность. Было ощущение внутреннего бессилия, что я не могу повлиять на ситуацию, что вот закрыли все и ничего с этим не поделаешь.
Это была куча эмоций, которые я пыталась понять и контролировать. У меня была какая-то потеря себя. Мне казалось, что я тону в личной трагедии. Я просто умерла... Первые два дня войны, особенно после пандемии, я была подавлена и физически не готова. Это было состояние полного отсутствия энергии, шока, потери себя. Я не ощущала себя, не чувствовала покоя, вообще ничего. Это было состояние ниже нуля.
Війна в Україні означає для мене...
Войны идут в разных местах, по всему миру. Однако до тех пор, пока речь не идет о родной земле и близких тебе людях, всегда есть отстраненное чувство и сострадание, как будто смотришь на картину - она не слишком отражается внутри. Но ты очень сильно чувствуешь эту трагедию, когда она касается тебя лично. Вероятно, это та ситуация, когда сильно проявляется ваша эмпатия, и это
заставляет вас чувствовать ту остроту от состояния войны.
Ця війна змінила моє сприйняття/ мою свідомість...
С таким положением вещей я уже столкнулась в Донецке в 2015 году. Ситуация сейчас, вероятно,
следует той же схеме, только в гораздо большем территориальном масштабе. Мое восприятие
изменилось в том смысле, что я утвердилась в том что необходимо жить здесь и сейчас. С одной стороны, для меня есть определенная бессмысленность в долгосрочном планировании. С другой стороны, в этом бурном движении еще есть внутренняя вера в себя и в знание того, что земля всегда тебя прокормит, люди помогут и мир открыт для тебя.
Я хотіла би побажати людям на Різдво ...
Я желаю, чтобы люди всегда были уверены в себе, в своем внутреннем состоянии, в своем доверии к Богу, к внутреннему свету. Все моменты кризиса, которые, возможно, еще предстоит пережить, должны давать людям возможность развиваться, а не разрушаться. Каждый должен использовать такие моменты, чтобы эволюционировать, возвыситься и, желательно, подтянуть кого-то за собой.
Все моменты в жизни, даже, и особенно, минуты кризиса, для чего-то полезны. Чтобы человек мог либо стать лучше, уравновешеннее и светлее, либо проявить свою темную сторону... Это, своего рода, испытание.
Желаю всем людям пройти это испытание, чтобы быть ближе к свету.
Пусть будет так.
20. ВЕРЕНА ВИТТЕ
20. Двадцатая История
Вікторія про Верену:
Рано вранці, 17 березня потяг зі Сніжаною, її сестрою, доньками та котом мав виїхати з Польщі до Берліна.
Але все пішло геть не так, як планувалося. Потяг через технічні неполадки затримали з відправленням. На відміну від Німеччини, на станції про це не було жодного оголошення. Вокзал був переповнений біженцями, ніхто
не знав, що відбувається, коли поїде і чи поїде поїзд взагалі. Я моніторила Інтернет з Констанца, але змогла зібрати обмаль інформації польською мовою про те, що з поїздом і які існують альтернативи, щоб виїхати звідти.
Одне було зрозумілим: початковий план забрати їх на вокзалі в Штутгарті, переночувати там і наступного дня продовжити шлях до Констанца не спрацює. Я скасувала ночівлю і почала шукати житло в Берліні. Таким чином я
познайомилась з Вереною. Верена зв‘язалася зі мною, повідомивши, що у неї є дві кімнати, вона живе дуже близько до вокзалу і забере п‘ятьох звідти, незалежно від того, як пізно вони приїдуть. Я розповіла їй про ситуацію з
потягами в Польщі. Після цього ми почали разом шукати інші альтернативи, щоб наші мандрівники змогли дістатися до Берліна до опівночі. Допоки ситуація з потягом з Польщі залишалась не зрозумілою, ми перевіряли автобусні маршрути, ціни, молодіжні хостели, таксі тощо. Зрештою, Сніжана та її сестра змогли продовжити подорож потягом, маючи на меті переночувати у Берліні разом з Вереною - у теплому, безпечному житлі, зі зручними ліжками, смачним чорним чаєм. Лише близько 16:00 чотири жінки та кішка
нарешті сіли на потяг до Берліна...
Верена розповідає свою історію про Добро:
Я бачила потоки біженців з різних куточків, а також те, як притулків ставало дедалі менше. Був березень-квітень, ще відносно холодно, і багато жінок з маленькими дітьми просто доводилося розміщувати в наметах.
І тоді я досить швидко усвідомила, що в моїй квартирі достатньо місця , що я хочу допомогти і що я справді можу зробити тут щось конкретне. Саме тому я відгукнулася, коли шукали житло для колег з нашої агентської мережі в київській філії. Для мене це було відчутнішим. Крім того, для мене в цьому був трохи егоїстичний момент,
тому що я просто хотіла знову мати трохи життя у своїй квартирі. А також думка: „Це чудово, тоді я матиму чудову нагоду ближче познайомитися з людьми з цього регіону , а також краще зрозуміти, що там відбувається. Мені також надзвичайно пощастило з Іреною: у неї ще й досі
російський паспорт, її батько - українець, мама - росіянка, і вона живе в Києві вже 12 років. Вона та її син також добре знали англійську мову. І ми провели багато довгих вечорів за чаєм, і вона змогла описати обидві сторони конфлікту зі
своєї особистої точки зору. Обидва зі своєю драмою... як з українського, так і з російського боку.
Мене звуть Верена, мені 44 роки, я родом з Радольфцеля, але зараз живу в Берліні і працюю в маркетинговому агентстві.
Я дуже яскрава особистість і багато чим займалась у своєму житті: створювала стартапи, керувала проектами в соціальних мережах, а також відвідала багато міжнародних виставок для компаній, де працювала. Я також багато бувала за кордоном: в Іспанії, Франції, Китаї, а потім в Австралії зі Свеном (No13 в календарі) більше двох років. Що дійсно чудово, так це можливість познайомитися з різними кухнями світу, зануритись в іноземну культуру, а також зрозуміти інші точки зору.
Що є для мене добро/ доброчинність...
Особисто для мене слово „милосердя“ насправді занадто близьке до християнського милосердя. Для мене це не вимагає жодних релігійних переконань. Для мене доброта - це більше підґрунтя для теплих стосунків. Робіть добро, не очікуючи нічого натомість. Для мене це щось на кшталт фундаментальної життєвої позиції.
Я роблю це бо це комусь потрібно, не з розрахунку, чи мети: „Я добрий, бо очікую чогось натомість“, а тому, що я дійсно радію, коли можу зробити щось, щоб інші почувалися , або коли я можу зробити щось позитивне завдяки власному душевному імпульсу.
І звісно, є трохи мого власного принципу: я твердо переконана, що потрібно регулярно підживлювати Всесвіт доброю енергією. Якщо достатньо (людей) живить Всесвіт доброю енергією, то ми всі просто відчуваємо себе краще і якимось чином і в якийсь момент це повертається до нас в тій чи іншій формі.
Треба просто продовжувати обертати колесу . Це як ланцюжок позитивної енергії.
Коли я дізналася, що в Україні почалася війна...
З одного боку, вона раптом стала дуже відчутною і водночас такою нереальною, бо була так близько. Здається, що війна в Європі минула поза часом і раптом дуже швидко опинилася дуже близько.
Наприклад, потік біженців дуже швидко прибув до Берліна, тисячі людей щодня на центральному
вокзалі Берліна. Було сюрреалістично - побачити це наживо. Це стосується і інших війн, наприклад, сирійської, але лише з часом...
Тоді мені стало страшно просто бути свідком ього нахабного свавілля. Що достатньо кількох
божевільних, жадібних до влади ідеологів у верхівці, щоб занурити в хаос цілі країни. Достатньо кільком людям мати занадто багато влади, занадто багато впливати безконтрольно, а також мати можливість так багато зруйнувати.
Війна в Україні означає для мене...
Я вважаю, що в усій цій ситуації є тільки програші. Це все настільки безглуздо, тому для мене це так трагічно. Насправді люди думали, що війни в Європі більше не буде, бо сьогодні вже не ті часи коли війна можлива. Все навколо взаємопов‘язане і взаємозалежне, як і газ.
Насправді я думала, що після Німеччини люди зрозуміли, що фантазії про великі імперії не працюють.
Це не спрацювало в Німеччині, то чому це має спрацювати деінде?
Але потім хтось в Росії настільки ідеологічно прив‘язаний до цього і розпочинає війну з божевільної віри в те, що через три дні в Києві його нібито вітатимуть як визволителя з квітами і музикою... а потім він може просто продовжити марш на Білорусь і хтозна-куди ще... щоб возз‘єднати „імперію“...
На мій погляд, Путін повністю прорахувався, і тепер він не може вийти з гри, не втративши обличчя, і повинен йти далі і далі. Неважливо, якою ціною. Скільки б при цьому не було зруйновано. Це те, що я вважаю таким безглуздим.
Ця війна змінила моє сприйняття/ мою свідомість...
До цього я не так інтенсивно була залучена до роботи з Росією та Україною. Тепер так. Хотілося
б більше зрозуміти ідеологію, що стоїть за цим. Мені було незрозуміло, що в Росії ведеться така
пропаганда. Я знала, що йде пропаганда, але в якому масштабі... Я не усвідомлювала.
Я хотіла би побажати людям на Різдво ...
Я бажаю, щоб ми всі більше дбали один про одного, щоб ми більше робили один для одного, а не один проти одного. Якимось чином ми всі здатні зробити свій маленький внесок у те, щоб нам тут, на землі, було добре разом.
Ми живемо в непевні часи з усіма видами криз, хвилювань та страхів. Тим більше важливо, щоб ми більше не віддалялися, а якось зуміли наблизитись один до одного, підтримати і разом робити щось краще...
...і принести більше доброї енергії у Всесвіт.
Рано вранці, 17 березня потяг зі Сніжаною, її сестрою, доньками та котом мав виїхати з Польщі до Берліна.
Але все пішло геть не так, як планувалося. Потяг через технічні неполадки затримали з відправленням. На відміну від Німеччини, на станції про це не було жодного оголошення. Вокзал був переповнений біженцями, ніхто
не знав, що відбувається, коли поїде і чи поїде поїзд взагалі. Я моніторила Інтернет з Констанца, але змогла зібрати обмаль інформації польською мовою про те, що з поїздом і які існують альтернативи, щоб виїхати звідти.
Одне було зрозумілим: початковий план забрати їх на вокзалі в Штутгарті, переночувати там і наступного дня продовжити шлях до Констанца не спрацює. Я скасувала ночівлю і почала шукати житло в Берліні. Таким чином я
познайомилась з Вереною. Верена зв‘язалася зі мною, повідомивши, що у неї є дві кімнати, вона живе дуже близько до вокзалу і забере п‘ятьох звідти, незалежно від того, як пізно вони приїдуть. Я розповіла їй про ситуацію з
потягами в Польщі. Після цього ми почали разом шукати інші альтернативи, щоб наші мандрівники змогли дістатися до Берліна до опівночі. Допоки ситуація з потягом з Польщі залишалась не зрозумілою, ми перевіряли автобусні маршрути, ціни, молодіжні хостели, таксі тощо. Зрештою, Сніжана та її сестра змогли продовжити подорож потягом, маючи на меті переночувати у Берліні разом з Вереною - у теплому, безпечному житлі, зі зручними ліжками, смачним чорним чаєм. Лише близько 16:00 чотири жінки та кішка
нарешті сіли на потяг до Берліна...
Верена розповідає свою історію про Добро:
Я бачила потоки біженців з різних куточків, а також те, як притулків ставало дедалі менше. Був березень-квітень, ще відносно холодно, і багато жінок з маленькими дітьми просто доводилося розміщувати в наметах.
І тоді я досить швидко усвідомила, що в моїй квартирі достатньо місця , що я хочу допомогти і що я справді можу зробити тут щось конкретне. Саме тому я відгукнулася, коли шукали житло для колег з нашої агентської мережі в київській філії. Для мене це було відчутнішим. Крім того, для мене в цьому був трохи егоїстичний момент,
тому що я просто хотіла знову мати трохи життя у своїй квартирі. А також думка: „Це чудово, тоді я матиму чудову нагоду ближче познайомитися з людьми з цього регіону , а також краще зрозуміти, що там відбувається. Мені також надзвичайно пощастило з Іреною: у неї ще й досі
російський паспорт, її батько - українець, мама - росіянка, і вона живе в Києві вже 12 років. Вона та її син також добре знали англійську мову. І ми провели багато довгих вечорів за чаєм, і вона змогла описати обидві сторони конфлікту зі
своєї особистої точки зору. Обидва зі своєю драмою... як з українського, так і з російського боку.
Мене звуть Верена, мені 44 роки, я родом з Радольфцеля, але зараз живу в Берліні і працюю в маркетинговому агентстві.
Я дуже яскрава особистість і багато чим займалась у своєму житті: створювала стартапи, керувала проектами в соціальних мережах, а також відвідала багато міжнародних виставок для компаній, де працювала. Я також багато бувала за кордоном: в Іспанії, Франції, Китаї, а потім в Австралії зі Свеном (No13 в календарі) більше двох років. Що дійсно чудово, так це можливість познайомитися з різними кухнями світу, зануритись в іноземну культуру, а також зрозуміти інші точки зору.
Що є для мене добро/ доброчинність...
Особисто для мене слово „милосердя“ насправді занадто близьке до християнського милосердя. Для мене це не вимагає жодних релігійних переконань. Для мене доброта - це більше підґрунтя для теплих стосунків. Робіть добро, не очікуючи нічого натомість. Для мене це щось на кшталт фундаментальної життєвої позиції.
Я роблю це бо це комусь потрібно, не з розрахунку, чи мети: „Я добрий, бо очікую чогось натомість“, а тому, що я дійсно радію, коли можу зробити щось, щоб інші почувалися , або коли я можу зробити щось позитивне завдяки власному душевному імпульсу.
І звісно, є трохи мого власного принципу: я твердо переконана, що потрібно регулярно підживлювати Всесвіт доброю енергією. Якщо достатньо (людей) живить Всесвіт доброю енергією, то ми всі просто відчуваємо себе краще і якимось чином і в якийсь момент це повертається до нас в тій чи іншій формі.
Треба просто продовжувати обертати колесу . Це як ланцюжок позитивної енергії.
Коли я дізналася, що в Україні почалася війна...
З одного боку, вона раптом стала дуже відчутною і водночас такою нереальною, бо була так близько. Здається, що війна в Європі минула поза часом і раптом дуже швидко опинилася дуже близько.
Наприклад, потік біженців дуже швидко прибув до Берліна, тисячі людей щодня на центральному
вокзалі Берліна. Було сюрреалістично - побачити це наживо. Це стосується і інших війн, наприклад, сирійської, але лише з часом...
Тоді мені стало страшно просто бути свідком ього нахабного свавілля. Що достатньо кількох
божевільних, жадібних до влади ідеологів у верхівці, щоб занурити в хаос цілі країни. Достатньо кільком людям мати занадто багато влади, занадто багато впливати безконтрольно, а також мати можливість так багато зруйнувати.
Війна в Україні означає для мене...
Я вважаю, що в усій цій ситуації є тільки програші. Це все настільки безглуздо, тому для мене це так трагічно. Насправді люди думали, що війни в Європі більше не буде, бо сьогодні вже не ті часи коли війна можлива. Все навколо взаємопов‘язане і взаємозалежне, як і газ.
Насправді я думала, що після Німеччини люди зрозуміли, що фантазії про великі імперії не працюють.
Це не спрацювало в Німеччині, то чому це має спрацювати деінде?
Але потім хтось в Росії настільки ідеологічно прив‘язаний до цього і розпочинає війну з божевільної віри в те, що через три дні в Києві його нібито вітатимуть як визволителя з квітами і музикою... а потім він може просто продовжити марш на Білорусь і хтозна-куди ще... щоб возз‘єднати „імперію“...
На мій погляд, Путін повністю прорахувався, і тепер він не може вийти з гри, не втративши обличчя, і повинен йти далі і далі. Неважливо, якою ціною. Скільки б при цьому не було зруйновано. Це те, що я вважаю таким безглуздим.
Ця війна змінила моє сприйняття/ мою свідомість...
До цього я не так інтенсивно була залучена до роботи з Росією та Україною. Тепер так. Хотілося
б більше зрозуміти ідеологію, що стоїть за цим. Мені було незрозуміло, що в Росії ведеться така
пропаганда. Я знала, що йде пропаганда, але в якому масштабі... Я не усвідомлювала.
Я хотіла би побажати людям на Різдво ...
Я бажаю, щоб ми всі більше дбали один про одного, щоб ми більше робили один для одного, а не один проти одного. Якимось чином ми всі здатні зробити свій маленький внесок у те, щоб нам тут, на землі, було добре разом.
Ми живемо в непевні часи з усіма видами криз, хвилювань та страхів. Тим більше важливо, щоб ми більше не віддалялися, а якось зуміли наблизитись один до одного, підтримати і разом робити щось краще...
...і принести більше доброї енергії у Всесвіт.
21. НАТАЛЬЯ ВОРТМАНН
21. Двадцать первая История
Вікторія про Наталію:
Наталія - моя сестра, надзвичайно близька мені людина, з якою я можу поділитися і радістю, і горем. Вона – найперша подруга і найрідніша людина в моєму житті . Ще 24 лютого ми домовилися, що будемо щоденно спілкуватися по
телефону щоб вислухати та підтримати один одного.
Таке спілкування зміцнювало мене морально кожного дня , особливо після моїх занурень у болото щоденних новин, у якому я намагалася осмислити ситуацію, що склалася. Дуже скоро наші розмови сфокусувалися на організації допомоги нашому батькові та моїм друзям.
Мені здається, що Наталія була першою людиною, яка переклала російською мовою всі пункти про надання притулку в Німеччині, щоб наш батько зміг зорієнтуватися. І пояснила мені багато інфраструктурних „особливостей“ між
федеральними землями, щоб я врешті-решт знала, до кого і в яке відомство звертатися.
Згодом Наталія організувала та узгодила збір необхідного одягу, взуття та предметів побуту для Сніжани, її сестри та їхніх дітей.
Ми були чудовою командою. Ми залишаємося такою і сьогодні!
Наталія розповідає свою історію про Добро:
Це було для мене само собою зрозумілим. Одразу з‘явилася думка: „Я хочу щось зробити“, але у мене було дещо інше відчуття, ніж у інших людей, що живуть тут, в Європі, і яких це торкнулося не так близько , як тебе і мене. Я
хотіла допомагати саме там, де моя допомога була б ефективною. Жодного акціонізму. Я спитала себе: „Як саме має виглядати моя допомога?“. Перша думка була: „Під’їду до кордону і заберу людей“. Мені це здавалося
помилковим, чому - я не могла пояснити. Це було просто інтуїтивне відчуття. Згодом виявилося, що моє передчуття мене не підвело. Тому що цим я могла ускладнити роботу підготовлених помічників на кордоні своєю обізнаністю.
Друга думка - і, зрештою, правильна для мене - це надання адресної допомоги. Якщо до мене звертаються, а я знаю, де надають необхідну допомогу, я направляю таких людей
туди. Чи то мовний переклад, чи то запити про те, як тут працюють органи влади, чи то допомога з матеріальними речами, які потрібні, і тощо. Коли я чую українську мову на вулиці, в магазині, і бачу, що люди не порозумілися, я просто перекладаю, просто долучаюся до вирішення проблеми.
Пропоную свою допомогу. Це те, що я можу зробити і що приносить користь людям. Іноді я також пояснюю людям у Німеччині, що таке менталітет і культура українців. Мене часто запитують про це - „біженці з України зовсім інші.
Вони хочуть працювати тут і зараз. Чому вони такі?“. І це, в свою чергу, те, що я можу пояснити і передати тут зі світу і культури України. Це збагачує інших і мене також. І, можливо, робить цей світ трішечки кращим.
Мене звати Наталія, я народилася кілька десятків років назад, навесні в Україні, у місті Черкаси на Дніпрі. Там пройшли моє дитинство і юність. Коли мені виповнилось 18 років, я приїхала до Німеччини.
Рік я прожила в Гессені поблизу Франкфурта-на-Майні в районі Майн-Таунус у приймаючій сім‘ї в якості помічниці по господарству.
Спочатку, коли я оселилася в Німеччині, я часто відвідувала Україну. Щонайменше один-два рази на рік, але згодом я поверталась в Україну все рідше і рідше. Це було пов‘язано з моїм рішенням зробити Німеччину центром свого життя.
Яка я ще і що мені подобається?
Мені подобається спостерігати за людьми. Я слухаю, коли мені щось хочуть розповісти або хочуть чимось поділитися, але давати поради я не люблю. Зараз, під час війни, я відчуваю себе затиснутою між двома світами: один світ - з культурою і корінням, з якого я родом, а інший - це світ, у якому я пустила нові паростки свого життя. І на даний момент це є благословенням, тому що я розумію обидві культури чи світи і можу бути посередником між ними.
Що є для мене добро/ доброчинність...
Якщо я не люблю себе, то я не можу любити іншу людину. То ж я не вмію любити свого ближнього.
Для мене милосердя – це відчувати кордони інших людей. А це я можу зробити лише знаючи свої особисті межі. Для мене милосердя - це, перш за все, не тримати образу на іншу людину і не дозволяти її накопичувати. Разом з тим, бути рішучим і мати власну думку або допускати інші погляди, не бути покірним, розслабленим. Оскільки образа щось робить зі мною, вона впливає на мою поведінку і на моє мислення в негативному напрямку. Це також негативно впливає на моє оточення. Для мене важливо сприймати людей такими, як вони є, щоб через це я могла приймати і любити себе. Не плутайте це з самозакоханістю! Коли я гніваюсь на когось все життя, то я витрачаю стільки часу на гнів , що не отримую від цього дорогоцінного життя нічого, крім негативної енергії. Цим я знищую і себе та інших, людей, які мене оточують. Таким чином, милосердя для мене - це: бути в гармонії з собою і мати можливість бачити себе у дзеркалі - зі своїми вчинками і своїми думками. Для мене милосердя жодним чином не пов’язане з матеріальними цінностями.
Коли я дізналася, що в Україні почалася війна...
Я була шокована. Для мене світ наче зупинився. Жахливим було все. Це було нереально, як страшний сон. Це був кошмар. Я не відчувала ніякої злості . Я боялася за свою рідню, яка лишилася там! За людей, які жили там мирно і щасливо.
Війна в Україні означає для мене...
Війна в Україні для мене означає, що наш тато і моя сім‘я не можуть повернутися в Україну, в свій
дім, за яким вони неймовірно сумують. Вони, як і ти, Вік, більш жорстко вирвані з корінням, ніж я,
напевно, через нашу сімейну історію. Тим не менше, це б‘є мене з усієї сили і прямо в серце. Для мене це означає, що я не можу відвідати могили дідуся і бабусі, не можу попрощатися, не можу просто бути там, де я зростала. Я свідомо обрала тут центр свого життя і не хотіла повертатися жити в Україну. Тим не менш, там моє коріння, там мої витоки, там я сформувалася під впливом багатьох речей і багатьох людей, це робить мене тим, ким я є сьогодні. І все це зараз руйнується - це дуже боляче. Усвідомлення того, що ця країна, люди, які там живуть, переживають нелюдські страждання, робить мене безмежно вразливою, сумною і це просто не можливо передати словами. Я хочу мати
впевненість у тому, що зможу знову відвідати свої рідні місця - так само мирно, як це було раніше, з безмежною купою щасливого сміху і прекрасних спогадів. Чи зможу я зробити це знову в цьому житті?
Наразі невідомо.
Ця війна змінила моє сприйняття/ мою свідомість...
Для мене моє життя розділилося на життя „до“ і життя „після“. Я помітила, що коли я щось розповідаю, для мене є „до початку війни“ і є „після початку війни“. Навіть якщо я сама активно не живу на війні або перебуваю між нею, я відчуваю, що життя „до“ і „після“ - це різні речі.
Помічаю, що по-іншому розставляю пріоритети в житті. Помічаю, що менше відкладаю на „потім“ те, що вже сьогодні вважаю важливим і правильним для себе. Тому що з’явилося і зміцніло усвідомлення того, що моє життя надто коротке, щоб відкладати його на потім!
Я концентруюся на тому, що для мене є важливим, тому що я не знаю, чи настане завтрашній день. Чому я маю відкладати на завтра чи на потім? Чому? Змінилися акценти. Не планувати занадто багато і на велику перспективу. Робити із запланованого якомога більше зараз. Для мене це стало фактом, і я його реалізую в тій мірі, в якій це в моїх силах. Відбулося певне зрушення. Пріоритети змістилися.
Я хотіла би побажати людям на Різдво ...
Бажаю, щоб взимку людям в Україні було тепло. Людям, які втекли від війни, а також моїй родині і всім тим, хто дуже сумує за своїми домівками і хоче повернутися, я бажаю терпіння, щоб згодом мати можливість повернутися до своїх звільнених домівок.
Я бажаю, щоб російські війська пішли і щоб російським людям, які називають себе громадянами Російської Федерації і підтримують цей режим, було соромно за свої вчинки і за вчинки ООН на наступні покоління.
Я хочу, щоб у цьому світі було трохи більше миру. Я особисто бажаю миру собі і своїй родині, країні,
в якій я народилась.
Я бажаю, щоб війна закінчилася і більше ніколи не починалася.
Це моє бажання.
Наталія - моя сестра, надзвичайно близька мені людина, з якою я можу поділитися і радістю, і горем. Вона – найперша подруга і найрідніша людина в моєму житті . Ще 24 лютого ми домовилися, що будемо щоденно спілкуватися по
телефону щоб вислухати та підтримати один одного.
Таке спілкування зміцнювало мене морально кожного дня , особливо після моїх занурень у болото щоденних новин, у якому я намагалася осмислити ситуацію, що склалася. Дуже скоро наші розмови сфокусувалися на організації допомоги нашому батькові та моїм друзям.
Мені здається, що Наталія була першою людиною, яка переклала російською мовою всі пункти про надання притулку в Німеччині, щоб наш батько зміг зорієнтуватися. І пояснила мені багато інфраструктурних „особливостей“ між
федеральними землями, щоб я врешті-решт знала, до кого і в яке відомство звертатися.
Згодом Наталія організувала та узгодила збір необхідного одягу, взуття та предметів побуту для Сніжани, її сестри та їхніх дітей.
Ми були чудовою командою. Ми залишаємося такою і сьогодні!
Наталія розповідає свою історію про Добро:
Це було для мене само собою зрозумілим. Одразу з‘явилася думка: „Я хочу щось зробити“, але у мене було дещо інше відчуття, ніж у інших людей, що живуть тут, в Європі, і яких це торкнулося не так близько , як тебе і мене. Я
хотіла допомагати саме там, де моя допомога була б ефективною. Жодного акціонізму. Я спитала себе: „Як саме має виглядати моя допомога?“. Перша думка була: „Під’їду до кордону і заберу людей“. Мені це здавалося
помилковим, чому - я не могла пояснити. Це було просто інтуїтивне відчуття. Згодом виявилося, що моє передчуття мене не підвело. Тому що цим я могла ускладнити роботу підготовлених помічників на кордоні своєю обізнаністю.
Друга думка - і, зрештою, правильна для мене - це надання адресної допомоги. Якщо до мене звертаються, а я знаю, де надають необхідну допомогу, я направляю таких людей
туди. Чи то мовний переклад, чи то запити про те, як тут працюють органи влади, чи то допомога з матеріальними речами, які потрібні, і тощо. Коли я чую українську мову на вулиці, в магазині, і бачу, що люди не порозумілися, я просто перекладаю, просто долучаюся до вирішення проблеми.
Пропоную свою допомогу. Це те, що я можу зробити і що приносить користь людям. Іноді я також пояснюю людям у Німеччині, що таке менталітет і культура українців. Мене часто запитують про це - „біженці з України зовсім інші.
Вони хочуть працювати тут і зараз. Чому вони такі?“. І це, в свою чергу, те, що я можу пояснити і передати тут зі світу і культури України. Це збагачує інших і мене також. І, можливо, робить цей світ трішечки кращим.
Мене звати Наталія, я народилася кілька десятків років назад, навесні в Україні, у місті Черкаси на Дніпрі. Там пройшли моє дитинство і юність. Коли мені виповнилось 18 років, я приїхала до Німеччини.
Рік я прожила в Гессені поблизу Франкфурта-на-Майні в районі Майн-Таунус у приймаючій сім‘ї в якості помічниці по господарству.
Спочатку, коли я оселилася в Німеччині, я часто відвідувала Україну. Щонайменше один-два рази на рік, але згодом я поверталась в Україну все рідше і рідше. Це було пов‘язано з моїм рішенням зробити Німеччину центром свого життя.
Яка я ще і що мені подобається?
Мені подобається спостерігати за людьми. Я слухаю, коли мені щось хочуть розповісти або хочуть чимось поділитися, але давати поради я не люблю. Зараз, під час війни, я відчуваю себе затиснутою між двома світами: один світ - з культурою і корінням, з якого я родом, а інший - це світ, у якому я пустила нові паростки свого життя. І на даний момент це є благословенням, тому що я розумію обидві культури чи світи і можу бути посередником між ними.
Що є для мене добро/ доброчинність...
Якщо я не люблю себе, то я не можу любити іншу людину. То ж я не вмію любити свого ближнього.
Для мене милосердя – це відчувати кордони інших людей. А це я можу зробити лише знаючи свої особисті межі. Для мене милосердя - це, перш за все, не тримати образу на іншу людину і не дозволяти її накопичувати. Разом з тим, бути рішучим і мати власну думку або допускати інші погляди, не бути покірним, розслабленим. Оскільки образа щось робить зі мною, вона впливає на мою поведінку і на моє мислення в негативному напрямку. Це також негативно впливає на моє оточення. Для мене важливо сприймати людей такими, як вони є, щоб через це я могла приймати і любити себе. Не плутайте це з самозакоханістю! Коли я гніваюсь на когось все життя, то я витрачаю стільки часу на гнів , що не отримую від цього дорогоцінного життя нічого, крім негативної енергії. Цим я знищую і себе та інших, людей, які мене оточують. Таким чином, милосердя для мене - це: бути в гармонії з собою і мати можливість бачити себе у дзеркалі - зі своїми вчинками і своїми думками. Для мене милосердя жодним чином не пов’язане з матеріальними цінностями.
Коли я дізналася, що в Україні почалася війна...
Я була шокована. Для мене світ наче зупинився. Жахливим було все. Це було нереально, як страшний сон. Це був кошмар. Я не відчувала ніякої злості . Я боялася за свою рідню, яка лишилася там! За людей, які жили там мирно і щасливо.
Війна в Україні означає для мене...
Війна в Україні для мене означає, що наш тато і моя сім‘я не можуть повернутися в Україну, в свій
дім, за яким вони неймовірно сумують. Вони, як і ти, Вік, більш жорстко вирвані з корінням, ніж я,
напевно, через нашу сімейну історію. Тим не менше, це б‘є мене з усієї сили і прямо в серце. Для мене це означає, що я не можу відвідати могили дідуся і бабусі, не можу попрощатися, не можу просто бути там, де я зростала. Я свідомо обрала тут центр свого життя і не хотіла повертатися жити в Україну. Тим не менш, там моє коріння, там мої витоки, там я сформувалася під впливом багатьох речей і багатьох людей, це робить мене тим, ким я є сьогодні. І все це зараз руйнується - це дуже боляче. Усвідомлення того, що ця країна, люди, які там живуть, переживають нелюдські страждання, робить мене безмежно вразливою, сумною і це просто не можливо передати словами. Я хочу мати
впевненість у тому, що зможу знову відвідати свої рідні місця - так само мирно, як це було раніше, з безмежною купою щасливого сміху і прекрасних спогадів. Чи зможу я зробити це знову в цьому житті?
Наразі невідомо.
Ця війна змінила моє сприйняття/ мою свідомість...
Для мене моє життя розділилося на життя „до“ і життя „після“. Я помітила, що коли я щось розповідаю, для мене є „до початку війни“ і є „після початку війни“. Навіть якщо я сама активно не живу на війні або перебуваю між нею, я відчуваю, що життя „до“ і „після“ - це різні речі.
Помічаю, що по-іншому розставляю пріоритети в житті. Помічаю, що менше відкладаю на „потім“ те, що вже сьогодні вважаю важливим і правильним для себе. Тому що з’явилося і зміцніло усвідомлення того, що моє життя надто коротке, щоб відкладати його на потім!
Я концентруюся на тому, що для мене є важливим, тому що я не знаю, чи настане завтрашній день. Чому я маю відкладати на завтра чи на потім? Чому? Змінилися акценти. Не планувати занадто багато і на велику перспективу. Робити із запланованого якомога більше зараз. Для мене це стало фактом, і я його реалізую в тій мірі, в якій це в моїх силах. Відбулося певне зрушення. Пріоритети змістилися.
Я хотіла би побажати людям на Різдво ...
Бажаю, щоб взимку людям в Україні було тепло. Людям, які втекли від війни, а також моїй родині і всім тим, хто дуже сумує за своїми домівками і хоче повернутися, я бажаю терпіння, щоб згодом мати можливість повернутися до своїх звільнених домівок.
Я бажаю, щоб російські війська пішли і щоб російським людям, які називають себе громадянами Російської Федерації і підтримують цей режим, було соромно за свої вчинки і за вчинки ООН на наступні покоління.
Я хочу, щоб у цьому світі було трохи більше миру. Я особисто бажаю миру собі і своїй родині, країні,
в якій я народилась.
Я бажаю, щоб війна закінчилася і більше ніколи не починалася.
Це моє бажання.
22. МАНУЭЛЬ МАРТИНИ
22. Двадцать вторая История
Вікторія про Мануеля:
Мануель - мій партнер і дуже близька та значуща для мене людина.
Він підтримував мене на всіх „фронтах“: своїми обіймами, коли я 24 лютого сиділа на підлозі на кухні і не могла заспокоїтись від плачу. Слухаючи. З прагненням зрозуміти. Він допоміг мені створити листівки з акварелями Сніжани.
Він скоротив величезну купу паперів, які Сніжана майже щодня отримувала з центру зайнятості та інших інстанцій, до найнеобхіднішого набору, пояснив мені просто, щоб я могла зробити їх переклад для Сніжани.
Мануель позичив Аліні фототехніку для її проекту. Ми зустрілися в кав‘ярні „Кава Фріц“, і Аліна розповіла мені про свою виставку „Червона калина“. Так я познайомилася з Аліною - моєю співавторкою для цього адвент-календаря.
Я могла б написати цілий твір на кілька сторінок про підтримку і особливо про терпіння і його внутрішній спокій
... де на останній сторінці було б написано:
„Я щаслива, що Мануель є в моєму житті, і що ми йдемо по життю разом крізь вогонь і воду...“.
Аліна про Мануеля:
Мануэль в марте написал мне предложение помощи с фото оборудованием, и что еще необходимо для продолжения моей деятельности как фотографа. Одолжил оборудование, которое я использовала для работы над гуманитарным проектом Червона Калина.
Мануель розповідає свою історію про Добро:
Для мене це не вимагало жодних зусиль над собою, а от люди можуть отримати від цього значну користь. У голові пульсує думка на кшалт: „Добре, гаразд, все, що я можу зробити, я зроблю це. І тоді я це роблю“. Я більше про це
не думав.
Я Мануель, архітектурний фотограф, вивчав право, але мені воно не сподобалося і тому зараз я архітектурний фотограф.
Мені подобається подорожувати по горах, особливо там, де майже немає людей, забудованого ландшафту, тобто там, де дика, незаймана природа. Люблю щось випікати і готувати різні варення. Люблю лежати в гамаку і прагну організовувати свою роботу таким чином, щоб і грошей вистачало і ще й залишався час на інші справи та улюблені гірські сафарі.
Що є для мене добро/ доброчинність...
Для мене милосердя це - співпереживання, емоційне чи ментальне співчуття, наявність своєрідного датчика в голові, чи можеш ти комусь допомогти і як саме. Існує такий пороговий рівень відкритості до інших , перевершивши який ви звертаєте увагу на те, що, наприклад, хтось стоїть на вокзалі і не розуміє, як користуватись автоматом продажу квитків. А ви підходите і допомагаєте, бо це нічого не вартує і майже не вимагає часу, але комусь іншому, у підсумку, стає набагато легше.
Коли я дізнався, що в Україні почалася війна...
Це породило у мені почуття нерозуміння, шоку і небажання визнати цей факт, тому що весь час мова йшла про те, що, з точки зору раціонального мислення, все це не має ніякого сенсу. І досі не має.
Війна в Україні означає для мене...
Кінець впевненості , що війни в Європі не буде. Я виріс без війни. Я завжди був впевнений, що, принаймні в Європі, війни більше не буде. Спочатку мене це лякало, тому що не знав, що буде далі. Зараз менше, тому що до певної міри розумієш, що Росія вже нікуди не дінеться, а інші (країни) знайшли спільного ворога, якого тепер треба перемогти, перш ніж вони знову почнуть сваритися поміж собою. Так, Росія і Путін ще можуть розпочати ядерну війну, але не в наших силах цьому запобігти, і ми не можемо вплинути на це своїми рішеннями. І руйнування будуть настільки масштабними, що і думати про це не має ніякого сенсу.
Ця війна змінила моє сприйняття/ мою свідомість...
Сприйняття ... трошки змінила. А що стосується усвідомлення, так, воно є. Наприклад, є невпевненість у тому, що може бути ще одна війна, що Росія якимось чином нападе на ЄС або що хтось інший розпочне війну. Що над демократією треба працювати, а не сприймати її як належне. Так, такі речі вже змінилися.
Я хотів би побажати людям на Різдво ...
Для Вікторії бажаю зелений Mini Cooper... Супергероїв для України.
А для себе... якби я міг продати кілька дійсно великих фотографій, це було б чудово.
А для світу... більш дружнього, відкритого і сталого світу...
Мануель - мій партнер і дуже близька та значуща для мене людина.
Він підтримував мене на всіх „фронтах“: своїми обіймами, коли я 24 лютого сиділа на підлозі на кухні і не могла заспокоїтись від плачу. Слухаючи. З прагненням зрозуміти. Він допоміг мені створити листівки з акварелями Сніжани.
Він скоротив величезну купу паперів, які Сніжана майже щодня отримувала з центру зайнятості та інших інстанцій, до найнеобхіднішого набору, пояснив мені просто, щоб я могла зробити їх переклад для Сніжани.
Мануель позичив Аліні фототехніку для її проекту. Ми зустрілися в кав‘ярні „Кава Фріц“, і Аліна розповіла мені про свою виставку „Червона калина“. Так я познайомилася з Аліною - моєю співавторкою для цього адвент-календаря.
Я могла б написати цілий твір на кілька сторінок про підтримку і особливо про терпіння і його внутрішній спокій
... де на останній сторінці було б написано:
„Я щаслива, що Мануель є в моєму житті, і що ми йдемо по життю разом крізь вогонь і воду...“.
Аліна про Мануеля:
Мануэль в марте написал мне предложение помощи с фото оборудованием, и что еще необходимо для продолжения моей деятельности как фотографа. Одолжил оборудование, которое я использовала для работы над гуманитарным проектом Червона Калина.
Мануель розповідає свою історію про Добро:
Для мене це не вимагало жодних зусиль над собою, а от люди можуть отримати від цього значну користь. У голові пульсує думка на кшалт: „Добре, гаразд, все, що я можу зробити, я зроблю це. І тоді я це роблю“. Я більше про це
не думав.
Я Мануель, архітектурний фотограф, вивчав право, але мені воно не сподобалося і тому зараз я архітектурний фотограф.
Мені подобається подорожувати по горах, особливо там, де майже немає людей, забудованого ландшафту, тобто там, де дика, незаймана природа. Люблю щось випікати і готувати різні варення. Люблю лежати в гамаку і прагну організовувати свою роботу таким чином, щоб і грошей вистачало і ще й залишався час на інші справи та улюблені гірські сафарі.
Що є для мене добро/ доброчинність...
Для мене милосердя це - співпереживання, емоційне чи ментальне співчуття, наявність своєрідного датчика в голові, чи можеш ти комусь допомогти і як саме. Існує такий пороговий рівень відкритості до інших , перевершивши який ви звертаєте увагу на те, що, наприклад, хтось стоїть на вокзалі і не розуміє, як користуватись автоматом продажу квитків. А ви підходите і допомагаєте, бо це нічого не вартує і майже не вимагає часу, але комусь іншому, у підсумку, стає набагато легше.
Коли я дізнався, що в Україні почалася війна...
Це породило у мені почуття нерозуміння, шоку і небажання визнати цей факт, тому що весь час мова йшла про те, що, з точки зору раціонального мислення, все це не має ніякого сенсу. І досі не має.
Війна в Україні означає для мене...
Кінець впевненості , що війни в Європі не буде. Я виріс без війни. Я завжди був впевнений, що, принаймні в Європі, війни більше не буде. Спочатку мене це лякало, тому що не знав, що буде далі. Зараз менше, тому що до певної міри розумієш, що Росія вже нікуди не дінеться, а інші (країни) знайшли спільного ворога, якого тепер треба перемогти, перш ніж вони знову почнуть сваритися поміж собою. Так, Росія і Путін ще можуть розпочати ядерну війну, але не в наших силах цьому запобігти, і ми не можемо вплинути на це своїми рішеннями. І руйнування будуть настільки масштабними, що і думати про це не має ніякого сенсу.
Ця війна змінила моє сприйняття/ мою свідомість...
Сприйняття ... трошки змінила. А що стосується усвідомлення, так, воно є. Наприклад, є невпевненість у тому, що може бути ще одна війна, що Росія якимось чином нападе на ЄС або що хтось інший розпочне війну. Що над демократією треба працювати, а не сприймати її як належне. Так, такі речі вже змінилися.
Я хотів би побажати людям на Різдво ...
Для Вікторії бажаю зелений Mini Cooper... Супергероїв для України.
А для себе... якби я міг продати кілька дійсно великих фотографій, це було б чудово.
А для світу... більш дружнього, відкритого і сталого світу...
23. ИРИНА БЕРГЕР
Photo: Valley Pin, West Tibet, India, 2016.
23. Двадцать Третья История
Аліна про Ірину Бергер:
Ирина в первые же дни войны оказывала мне моральную и психологическую поддержку. Ирина собрала средства для того, чтоб я могла организовать обеспечение продуктами
внутренних переселенцев во Львове. Во время моего отъезда из Львова, Ирина сопровождала меня онлайн, помогла найти ночлег в Польше поздней ночью через волонтеров. Ирина организовала и вела на волонтерских
началах группу онлайн „20 минут для себя“ , на которой помогала с помощью разных техник людям приходить в себя после трагических событий, ужасов войны, эвакуации. Ирина организовывала сборы денег для эвакуации
женщин с детьми, давала полезную информацию, помогала одеждой. Размещала у себя в доме украинских женщин беженцев, давая временное пристанище.
Ірина розповідає свою історію про Добро:
Помогать и поддерживать ...
Это не было какое-то обдуманно принятое решение. Когда началась война, после
первого дня полнейшего какого-то шока, слез, ужаса, мы пошли на митинг к зданию немецкого правительства, и только там, от этого действия, от того, что мы были вместе с друзьями, нас немного отпустило, стало чуть легче дышать. Потом было постоянное ощущение, что мы-то здесь, в безопасности, и обязательно должны что-то сделать. Но что? Просто сидеть? Поехать в Украину?
Это не было чувство вины, а ощущение что иначе просто не выжить. Жить как раньше стало вообще невозможно.
Помню важный для меня разговор с подругой в первые дни войны. Я спросила её: „Скажи, ну вот как это пережить, а“?
А она ответила: „ Вот ты мне пишешь, а я тебе помогаю, чем могу. Так и будем переживать...день за днём, маленькими
шагами, с помощью и теплом“. Эти слова стали моей мантрой. Просто делать то, что могу. Когда трясёт, слёзы, а ты что-то делаешь, пусть маленькое, тебя немного отпускает.
Меня зовут Ирина Бергер, мне 45 лет. Я живу в Германии с 19 лет, а родилась и выросла в Харькове, в Украине. Работаю с беженцами как социальный работник и веду свою практику как гештальт-терапевт. Ещё я жена, мама, путешественник. Но вообще-то это конечно интересный вопрос.
Вспоминается притча, в которой к буддистскому монаху приходит ученик, и монах его спрашивает: „Ты кто?“. И он отвечает, примерно вот как я сейчас, а монах спрашивает дальше: „А если не жена, не мама, не терапевт, то кто ты?“
На фоне всего, что происходит, я чувствую, что я- просто человек.
Що є для мене добро/ доброчинність...
Вообще „добро“- интересное слово. Вот оно есть в русском, есть английское Kindness, а в немецком, как мне кажется, нет дословного перевода, Nächstenliebe всё же немножко другое.
С добротой у меня есть очень личная история. Давно, лет в 14, одна моя подруга сказала мне:„Ты интересная, умная, классная, но ты не добрая“. Много лет эта фраза во мне звучала, была темой.
Мне казалось, что доброта - это что-то врождённое, либо она в человеке есть, либо её нет. И в течении жизни доброта стала для меня чуть ли не самым важным в человеке. Такое качество души, притягательное, обезоруживающее- как свет. К доброму человеку мне хочется подойти близко, физически побыть с ним рядом подольше.
Но сейчас, после твоего вопроса, я понимаю, что моё видение изменилось. Доброта для меня сейчас больше не данность, а выбор и действие. Интересно это осознать, спасибо тебе!
Коли я дізналася, що в Україні почалася війна...
Я просто помню, что проснулась посреди ночи, около 5 утра, и прочла в новостях, что началась война.
Я пошла к мужу и рыдала. Это было какое-то ощущение огромной потери, горечи, горя. Ну, а потом вся палитра чувств: шок, неприятие, неверие. Какие-то мысли пришли потом. И страх, все ли живы.
Это чувство было постоянно. Каждый день по много раз я открывала соцсети и искала зелёные
огоньки в статусах всех своих родных и знакомых.
На самом деле всё очень просто: моя жизнь разделилась надвое. До войны, и сейчас.
Війна в Україні означає для мене...
Для меня лично? Лично для меня ... какая-то часть меня всё ещё не верит, я всё ещё не могу до конца принять, что сейчас, в 21 веке, в стране, где я родилась, в моём бывшем доме, идет война Для меня это по-прежнему постоянный страх за всех, кто там, живы ли они. Это всё время очень близко. Это какая-то часть меня, где постоянно идёт война. Война внутри, такая штука.
Более глобально, мне кажется, что Украина стоит за всё, что человечество достигло, пытается это отстоять. То есть это - война ценностей. Как-будто одна страна борется и за моё право жить так, как я живу.
Ця війна змінила моє сприйняття/ мою свідомість...
С одной стороны- да. Как я уже говорила, моя жизнь буквально разделилась на до войны, и сейчас.
И в тоже время, я уже года три, после нашего полугодового путешествия по Юго-восточной Азии, стараюсь жить „здесь и сейчас“, чувствую благодарность за близость друзей, здоровье, природу вокруг. Война еще больше высветила вот это понимание, что каждый момент неповторим, возможно, яснее стали видны приоритеты, но сказать, что она изменило мое мировоззрение не могу.
Наверное, война сделала меня сильнее, достала много сил... оказалось, у меня их больше, чем я
думала.
Я хотіла би побажати людям на Різдво ...
Мира и возвращения полутонов.
Чтобы нам опять можно было мыслить какими-то мирными категориями.
Маленькими такими глупостями мирскими ежедневными, чтобы опять всё это имело
место быть.
Чтобы не было войны и всё.
Вот, да, чтобы не было войны!
Ирина в первые же дни войны оказывала мне моральную и психологическую поддержку. Ирина собрала средства для того, чтоб я могла организовать обеспечение продуктами
внутренних переселенцев во Львове. Во время моего отъезда из Львова, Ирина сопровождала меня онлайн, помогла найти ночлег в Польше поздней ночью через волонтеров. Ирина организовала и вела на волонтерских
началах группу онлайн „20 минут для себя“ , на которой помогала с помощью разных техник людям приходить в себя после трагических событий, ужасов войны, эвакуации. Ирина организовывала сборы денег для эвакуации
женщин с детьми, давала полезную информацию, помогала одеждой. Размещала у себя в доме украинских женщин беженцев, давая временное пристанище.
Ірина розповідає свою історію про Добро:
Помогать и поддерживать ...
Это не было какое-то обдуманно принятое решение. Когда началась война, после
первого дня полнейшего какого-то шока, слез, ужаса, мы пошли на митинг к зданию немецкого правительства, и только там, от этого действия, от того, что мы были вместе с друзьями, нас немного отпустило, стало чуть легче дышать. Потом было постоянное ощущение, что мы-то здесь, в безопасности, и обязательно должны что-то сделать. Но что? Просто сидеть? Поехать в Украину?
Это не было чувство вины, а ощущение что иначе просто не выжить. Жить как раньше стало вообще невозможно.
Помню важный для меня разговор с подругой в первые дни войны. Я спросила её: „Скажи, ну вот как это пережить, а“?
А она ответила: „ Вот ты мне пишешь, а я тебе помогаю, чем могу. Так и будем переживать...день за днём, маленькими
шагами, с помощью и теплом“. Эти слова стали моей мантрой. Просто делать то, что могу. Когда трясёт, слёзы, а ты что-то делаешь, пусть маленькое, тебя немного отпускает.
Меня зовут Ирина Бергер, мне 45 лет. Я живу в Германии с 19 лет, а родилась и выросла в Харькове, в Украине. Работаю с беженцами как социальный работник и веду свою практику как гештальт-терапевт. Ещё я жена, мама, путешественник. Но вообще-то это конечно интересный вопрос.
Вспоминается притча, в которой к буддистскому монаху приходит ученик, и монах его спрашивает: „Ты кто?“. И он отвечает, примерно вот как я сейчас, а монах спрашивает дальше: „А если не жена, не мама, не терапевт, то кто ты?“
На фоне всего, что происходит, я чувствую, что я- просто человек.
Що є для мене добро/ доброчинність...
Вообще „добро“- интересное слово. Вот оно есть в русском, есть английское Kindness, а в немецком, как мне кажется, нет дословного перевода, Nächstenliebe всё же немножко другое.
С добротой у меня есть очень личная история. Давно, лет в 14, одна моя подруга сказала мне:„Ты интересная, умная, классная, но ты не добрая“. Много лет эта фраза во мне звучала, была темой.
Мне казалось, что доброта - это что-то врождённое, либо она в человеке есть, либо её нет. И в течении жизни доброта стала для меня чуть ли не самым важным в человеке. Такое качество души, притягательное, обезоруживающее- как свет. К доброму человеку мне хочется подойти близко, физически побыть с ним рядом подольше.
Но сейчас, после твоего вопроса, я понимаю, что моё видение изменилось. Доброта для меня сейчас больше не данность, а выбор и действие. Интересно это осознать, спасибо тебе!
Коли я дізналася, що в Україні почалася війна...
Я просто помню, что проснулась посреди ночи, около 5 утра, и прочла в новостях, что началась война.
Я пошла к мужу и рыдала. Это было какое-то ощущение огромной потери, горечи, горя. Ну, а потом вся палитра чувств: шок, неприятие, неверие. Какие-то мысли пришли потом. И страх, все ли живы.
Это чувство было постоянно. Каждый день по много раз я открывала соцсети и искала зелёные
огоньки в статусах всех своих родных и знакомых.
На самом деле всё очень просто: моя жизнь разделилась надвое. До войны, и сейчас.
Війна в Україні означає для мене...
Для меня лично? Лично для меня ... какая-то часть меня всё ещё не верит, я всё ещё не могу до конца принять, что сейчас, в 21 веке, в стране, где я родилась, в моём бывшем доме, идет война Для меня это по-прежнему постоянный страх за всех, кто там, живы ли они. Это всё время очень близко. Это какая-то часть меня, где постоянно идёт война. Война внутри, такая штука.
Более глобально, мне кажется, что Украина стоит за всё, что человечество достигло, пытается это отстоять. То есть это - война ценностей. Как-будто одна страна борется и за моё право жить так, как я живу.
Ця війна змінила моє сприйняття/ мою свідомість...
С одной стороны- да. Как я уже говорила, моя жизнь буквально разделилась на до войны, и сейчас.
И в тоже время, я уже года три, после нашего полугодового путешествия по Юго-восточной Азии, стараюсь жить „здесь и сейчас“, чувствую благодарность за близость друзей, здоровье, природу вокруг. Война еще больше высветила вот это понимание, что каждый момент неповторим, возможно, яснее стали видны приоритеты, но сказать, что она изменило мое мировоззрение не могу.
Наверное, война сделала меня сильнее, достала много сил... оказалось, у меня их больше, чем я
думала.
Я хотіла би побажати людям на Різдво ...
Мира и возвращения полутонов.
Чтобы нам опять можно было мыслить какими-то мирными категориями.
Маленькими такими глупостями мирскими ежедневными, чтобы опять всё это имело
место быть.
Чтобы не было войны и всё.
Вот, да, чтобы не было войны!
24. АДИЛИЯ ХОРНЕК
Photo: Himalayas, India, 2016
24. Двадцать четвертая История
Аліна про Адилію:
Адилия одна из первых поддержала мою творческую идею гуманитарного фотопроекта о женщинах беженках из Украины, благодаря чему мой внутренний огонь не угас. В течение всего времени Адилия оказывала мне моральную
поддержку и в июле состоялась выставка Червона Калина.
Адилия и Ева Барневиц на волонтерских началах организовали психологическую группу поддержки украинским женщинам беженцам в Констанце в марте месяце. Группа проходила раз в неделю, в течение этого времени Ева и Адилия помогали женщинам психологически справляться с пережитыми тяжелыми ситуациями войны, эвакуации и иммиграции. Женщины из этой группы до сих пор с большой благодарностью вспоминают эти встречи. Как
оказалось, такие встречи и психологическая поддержка одно из основных, в чем нуждаются люди, бежавшие от войны. Многие смогли справиться и продолжают жить.
Адилія розповідає свою історію про Добро:
Більшість негативних емоцій, викликаних моєю роботою, це душевне заціпеніння, зникли у мене через творчість. На початку березня у мене вже був перший клієнт з України, адже я працюю в організації Карітас. Ми сиділи з однією з моїх подруг, Євою Барневіц, і думали,про те, як би ми могли конкретно допомогти біженцям. Ми розуміли, що потрібен час, щоб система державної допомоги зрушила з місця, можливо багато часу. Тепер я бачила цих жінок, які прийшли до нас. Вони були або щільно „захищені“ панцирем, або не витримували психологічного тиску, якого зазнали на війні та під час втечі. Тому у нас виникла ідея організувати групу волонтерів для всіх жінок, які прибувають до Констанца, щоб створити простір, де вони можуть бути собою і з кимось поговорити про свої турботи та почуття. Ми дуже швидко, без тривалої процедури, отримали приміщення в кафе Heimathafen, і вже за кілька тижнів змогли почати допомагати людям позбутися свого панциру.
Мене звати Аділія Горнек, я народилася і виросла в Узбекистані. У зв‘язку з роботою та навчанням деякий час жила у США, Австрії та інших країнах. Я живу в Констанці зі своєю родиною вже чотири роки. Наразі я працюю соціальним працівником, на якого, власне, і вчилася, але для мене це поки що нова професія. До цього я працювала у сфері міжнародного співробітництва з розвитку. Я людина, яка дає можливість іншій людині зняти з себе панцир. Я відчуваю, що вмію це робити добре, через розмову і вміння слухати.
Що є для мене добро/ доброчинність...
Милосердя для мене - це сприймати людей такими, якими вони є. Бути рефлексивними і стійкими перед обличчям ненависті, яку несе ця війна, і тому не засуджувати людей. Милосердя для мене - це зрозуміти людину, побачити той біль, який, можливо, спонукав цю людину до жорстоких вчинків і не засуджувати цю людину, не ненавидіти, а розвивати в собі співчуття і співпереживання. Милосердя, з моєї точки зору, полягає в тому, щоб не сидіти в Божому кріслі і не судити: „Ти хороший, а ти поганий!“, а говорити, що всьому своє місце і свій час.
Коли я дізналася, що в Україні почалася війна...
Перший тиждень війни я перебувала у якомусь апатичному заціпенінні: ходила на роботу, все було буденно, обідні перерві. Всі навколо мене вели між собою звичайні розмови. Моє відчуття і особисте ставлення до війни в Україні дуже відрізнялося від ставлення пересічного західноєвропейця, тому що мої родичі живуть в Росії і Білорусі. У той час, як звичайне життя моїх колег тривало щасливо і без особливих змін, у мене всередині йшла війна, адже мій племінник був мобілізаційного віку, моя сім‘я була розділена за політичними поглядами, а я весь час сиділа в соціальних мережах.
Війна в Україні означає для мене...
Війна... з тих розмов , які ми вели з нашими бабусями та дідусями, пережити можна все, що завгодно, окрім війни. Ми, я маю на увазі наше покоління, були частково розпещені тим, що не було війни | в Україні.
Для мене це означає, що немає нічого гіршого за війну, тому що люди втрачають життя і тому що
ціннішого за життя немає нічого в цьому світі. Кожна війна сама по собі, як наслідок, несе з собою злидні, смерть багатьох матерів і голодуючих дітей. Війна відбувається щодня, вона належить людству як частина нас. Ми такі. Війна в Україні підійшла до нас дуже близько. Інші війни були десь далеко, навіть Друга світова, бо це було давно. Війна в Україні практично біля твого порогу.
Ця війна змінила моє сприйняття/ мою свідомість...
В першу чергу, це родина. Моя родина розкололася, і це для мене найбільш болюче, тому що це мої рідні люди. З іншого боку, там, де ця родинна близькість закінчується і я можу спокійно і твердо сказати: „Якщо ви не можете активно і чітко висловити свою позицію „я проти безглуздої війни в Україні“, то для мене немає сенсу з вами спілкуватися, бо я розчарована. Тим не менш, ми залишаємося родичами. Для мене не може бути й мови про те, щоб просто сидіти і тримати кулачки. Я вам співчуваю“. Йдеться
про те, щоб показати людині, що я хочу зрозуміти її, причини такої поведінки. Якщо ж людина не хоче бути відвертою зі мною, для мене це буде втратою стосунків. Звичайно, це важко пережити.
Я хотіла би побажати людям на Різдво ...
Я бажаю, щоб люди використали різдвяні свята для себе і дали волю своїм почуттям, словам, а
також волю почуттям та словам своїх рідних і близьких. І в цьому вирі емоцій, розчарувань, очікувань знайшли особливий момент, коли вони відчувають ледь помітний зв‘язок між собою. Обійміть всіх, хто перебуває всередині ...
Адилия одна из первых поддержала мою творческую идею гуманитарного фотопроекта о женщинах беженках из Украины, благодаря чему мой внутренний огонь не угас. В течение всего времени Адилия оказывала мне моральную
поддержку и в июле состоялась выставка Червона Калина.
Адилия и Ева Барневиц на волонтерских началах организовали психологическую группу поддержки украинским женщинам беженцам в Констанце в марте месяце. Группа проходила раз в неделю, в течение этого времени Ева и Адилия помогали женщинам психологически справляться с пережитыми тяжелыми ситуациями войны, эвакуации и иммиграции. Женщины из этой группы до сих пор с большой благодарностью вспоминают эти встречи. Как
оказалось, такие встречи и психологическая поддержка одно из основных, в чем нуждаются люди, бежавшие от войны. Многие смогли справиться и продолжают жить.
Адилія розповідає свою історію про Добро:
Більшість негативних емоцій, викликаних моєю роботою, це душевне заціпеніння, зникли у мене через творчість. На початку березня у мене вже був перший клієнт з України, адже я працюю в організації Карітас. Ми сиділи з однією з моїх подруг, Євою Барневіц, і думали,про те, як би ми могли конкретно допомогти біженцям. Ми розуміли, що потрібен час, щоб система державної допомоги зрушила з місця, можливо багато часу. Тепер я бачила цих жінок, які прийшли до нас. Вони були або щільно „захищені“ панцирем, або не витримували психологічного тиску, якого зазнали на війні та під час втечі. Тому у нас виникла ідея організувати групу волонтерів для всіх жінок, які прибувають до Констанца, щоб створити простір, де вони можуть бути собою і з кимось поговорити про свої турботи та почуття. Ми дуже швидко, без тривалої процедури, отримали приміщення в кафе Heimathafen, і вже за кілька тижнів змогли почати допомагати людям позбутися свого панциру.
Мене звати Аділія Горнек, я народилася і виросла в Узбекистані. У зв‘язку з роботою та навчанням деякий час жила у США, Австрії та інших країнах. Я живу в Констанці зі своєю родиною вже чотири роки. Наразі я працюю соціальним працівником, на якого, власне, і вчилася, але для мене це поки що нова професія. До цього я працювала у сфері міжнародного співробітництва з розвитку. Я людина, яка дає можливість іншій людині зняти з себе панцир. Я відчуваю, що вмію це робити добре, через розмову і вміння слухати.
Що є для мене добро/ доброчинність...
Милосердя для мене - це сприймати людей такими, якими вони є. Бути рефлексивними і стійкими перед обличчям ненависті, яку несе ця війна, і тому не засуджувати людей. Милосердя для мене - це зрозуміти людину, побачити той біль, який, можливо, спонукав цю людину до жорстоких вчинків і не засуджувати цю людину, не ненавидіти, а розвивати в собі співчуття і співпереживання. Милосердя, з моєї точки зору, полягає в тому, щоб не сидіти в Божому кріслі і не судити: „Ти хороший, а ти поганий!“, а говорити, що всьому своє місце і свій час.
Коли я дізналася, що в Україні почалася війна...
Перший тиждень війни я перебувала у якомусь апатичному заціпенінні: ходила на роботу, все було буденно, обідні перерві. Всі навколо мене вели між собою звичайні розмови. Моє відчуття і особисте ставлення до війни в Україні дуже відрізнялося від ставлення пересічного західноєвропейця, тому що мої родичі живуть в Росії і Білорусі. У той час, як звичайне життя моїх колег тривало щасливо і без особливих змін, у мене всередині йшла війна, адже мій племінник був мобілізаційного віку, моя сім‘я була розділена за політичними поглядами, а я весь час сиділа в соціальних мережах.
Війна в Україні означає для мене...
Війна... з тих розмов , які ми вели з нашими бабусями та дідусями, пережити можна все, що завгодно, окрім війни. Ми, я маю на увазі наше покоління, були частково розпещені тим, що не було війни | в Україні.
Для мене це означає, що немає нічого гіршого за війну, тому що люди втрачають життя і тому що
ціннішого за життя немає нічого в цьому світі. Кожна війна сама по собі, як наслідок, несе з собою злидні, смерть багатьох матерів і голодуючих дітей. Війна відбувається щодня, вона належить людству як частина нас. Ми такі. Війна в Україні підійшла до нас дуже близько. Інші війни були десь далеко, навіть Друга світова, бо це було давно. Війна в Україні практично біля твого порогу.
Ця війна змінила моє сприйняття/ мою свідомість...
В першу чергу, це родина. Моя родина розкололася, і це для мене найбільш болюче, тому що це мої рідні люди. З іншого боку, там, де ця родинна близькість закінчується і я можу спокійно і твердо сказати: „Якщо ви не можете активно і чітко висловити свою позицію „я проти безглуздої війни в Україні“, то для мене немає сенсу з вами спілкуватися, бо я розчарована. Тим не менш, ми залишаємося родичами. Для мене не може бути й мови про те, щоб просто сидіти і тримати кулачки. Я вам співчуваю“. Йдеться
про те, щоб показати людині, що я хочу зрозуміти її, причини такої поведінки. Якщо ж людина не хоче бути відвертою зі мною, для мене це буде втратою стосунків. Звичайно, це важко пережити.
Я хотіла би побажати людям на Різдво ...
Я бажаю, щоб люди використали різдвяні свята для себе і дали волю своїм почуттям, словам, а
також волю почуттям та словам своїх рідних і близьких. І в цьому вирі емоцій, розчарувань, очікувань знайшли особливий момент, коли вони відчувають ледь помітний зв‘язок між собою. Обійміть всіх, хто перебуває всередині ...